Дядько ніби й не чув мене. Він так задумався, що й дзенькати перестав.
— Неймовірно… — повторив він улюблене Письменникове слово. — І де ж ти його зустрів?
— Там, де й завжди. У Вовкулацькому куті.
— Дивно… Я скільки там бував і жодного разу діда не бачив. То який же він із себе?
— Такий, як завжди. Хіба що ніби зліплений з туману. І бачити не бачить. Тільки відчуває, коли до нього наближаються, та ще шелестить, щоб не ставати йому на дорозі, бо буде біда.
— Так-так… А ще що ти побачив?
— А ще за ним вилися пасма туману. То мені здалося, ніби вони шелестіли, що дідо Кудьма вже їхній назавжди.
— Он воно як… — замислився дядько. — Тепер мені дещо починає прояснюватись.
— Що саме?
— Розумієш, коли я був молодим і бігав туди, то завважив, ніби той туман став щільнішим, ніж був літ п’ятсот тому. Тепер мені ясно, що він погустішав не просто так.
— Розумію! — здогадався я. — Раніше він був лише простим туманом, а тепер став ще й дідовим.
— Молодець. Кудлатику, — похвалив мене дядько. — Гарна в тебе голова.
Іншим разом я порадів би з таких слів, але зараз мене цікавило інше.
— Дядьку, — спитав я, — а чому тумани кажуть, що вони початок усього?
Дядько відказав не одразу.
— Колись у школі я почув, що життя на землі почалося не так з океану, як з боліт. І гадаю, що це таки правда.
— І з нашого болота теж?
— Ну, звісно.
— Щось не дуже віриться, — засумнівався я. — Болото — воно і є болото.
— Ну, як би тобі краще пояснити… От скажи, що найголовніше в нашому житті?
Я довго думав і нарешті сказав:
— Мабуть, друзі.
— Це свята правда, — згодився дядько. — Але ще не вся. Головне в нашому житті, гадаю, їжа. Без неї ніяка дружба не виживе.
— Та яка ж у трясовині може бути їжа? — засумнівався я.
— А така… От тобі хазяйка готує, скажімо, якесь вариво. То що ти бачиш?
— Не знаю… Пару над казанком.
— От-от! А ще чуєш, як в тому казані булькає. Чуєш?
— Чую.
— От і в болоті так. Булькає, і пара здіймається. Не знаю, яка їжа в ньому вариться і для кого, але такої смачної води, як у Вовкулацькому куті, я не пив ніде. Цілюща якась. І рани лікує.
— Я теж її пив, — згадав я. — Сьогодні. То, може, дядьку, там готується цілюща вода?
— Може, — згодився дядько. — Недарма кажуть, що вода — всьому голова. Без неї ніяке життя неможливе. А ще коли в ньому гарна кісточка…
І дядько надовго замислився.
Я теж замовк, щоб не відволікати його, але довго не витримав:
— Дядьку, — почав я обережно, — а чому я бачу діда Кудьму, а ви — ні?
— Мені це теж цікаво, — признався дядько. — Я саме думав про це. Мабуть, його можуть бачити лише ті, хто з ним особисто знайомий.
— Але чому тоді мій Грицик його не побачив? — не згодився я. — Адже він теж колись знав діда Кудьму! І інші хлопці теж не побачили.
Дядько заперечливо похитав головою:
— Ти, Кудлатику, забуваєш, що твій Грицик — людина. А людина не пам’ятає нічого із своїх попередніх життів.
Я тільки скрушно головою похитав: бідні люди, бідний Грицик! Це ж стільки він втратив!
— А ще, дядьку, там було щось незрозуміле, — вів далі я.
— Що саме?
— Не знаю. Воно не показувалося на очі. Тільки таке вже люте було! Назвало мене вилупком і сказало, що якби не люди, то воно роздерло б мене на шматки.
— Мабуть, то був якийсь дикий хижак, — припустив дядько. — Чи не лисиця?
— Та що я, лисиць не знаю? — запротестував я.
— Може, вепр? — продовжував гадати дядько.
— А це ще хто?
— Кабан дикий. Пахне майже як ваш кабанчик. Тільки ще різкіше.
— Ні, кабанчикового духу там і близько не було.
— Тоді вже й не знаю, — почухав дядько лапою за вухом. — Ласки, куниці? Але ж вони такі дрібні, що бояться нашому братові навіть слово сказати, не те що погрожувати. О, а що, коли то знову повернулися наші вороги — лісові парубки?
— Лісові? — перепитав я. — Парубки?
І в ту ж мить мені щось тумкнуло в голові, як ото клямка вхідних дверей, і я відчув, що лечу кудись у безвість.
Опинився я в густому, засніженому лісі. Опинився не сам — поруч зі мною був Барвінок, і ми з ним неспішно трюхикали ледь помітною лісовою стежкою. Ми скористалися тим, що Грицик зі Швайкою зупинилися в зимівнику діда Кібчика, тож вирішили трохи прогулятися до Вовкулацького кута, куди вже давно не заглядали.
Сніг м’яко вгинався під нашими лапами. Ми вдихали морозне повітря на повні груди і ніяк не могли ним надихатись. Адже за Хортицею, звідкіля ми щойно повернулися, снігом іще й не пахло.