— Ось біля цього куща я тебе вперше побачив, — сказав я Барвінкові. — Ви зі Швайкою саме прибули до нашого діда Кудьми. Швайка з дідом обійнялися, а ти стояв і дивився на них. У мене навіть жижки затремтіли — такий ти був великий і дужий.
На пошрамленому Барвінковому писку відбилося щось схоже на посмішку.
— Пам’ятаю, — сказав він. — Ви з Сиріткою видалися мені такими крихітними, що я навіть боявся зійти з місця. Ну, думаю, ще наступлю на вас!
— Ми теж цього боялися, — зізнався я.
І тут до нас долетів різкий запах лісових парубків — так ми називали диких вовків, які час від часу виходили з нетрів, аби помститися тим, хто заприязнився з людиною.
А ще за хвилину ми побачили їх. Четверо ікластих здорованів стояли посеред стежки і щирилися на нас.
— Ну здр-р-р-астуйте, — прогарчав один з них. — Здрр-ррастуйте, з-р-р-адники нашого роду!
— Людські підстилки, — підтримав його інший.
— Зачекайте, хлопці, — заспокійливим голосом почав Барвінок. І я розумів, чому він почав саме так. Грицик зі Швайкою привчили нас не проливати зайве ніякої крові. Але водночас вони навчили нас таких бійцівських штучок, які цим дикунам і не снилися. Саме про це й хотів сказати Барвінок, але зайди його й слухати не захотіли.
— Гр-р-ризімо їх! — на всю горлянку гарикнув перший з вовків і кинувся на Барвінка.
Кресонули ікла. Збризнула кров. Два вовки кинулися на мене з різних боків, проте я пригнувся і вони втелющилися роззявленими пащеками один в одного. Переді мною промайнула лапа, і я з усієї сили клацнув по ній зубами…
І в ту мить пам’ять потягла мене назад. Останнє, що я встиг завважити, як один зі здорованів скавучав на червоному снігу, а решта, припадаючи на різні лапи, з усіх сил накульгувала до рятівної гущавини…
Я стріпнув головою, відганяючи видіння, й сказав:
— Оце, дядьку, мені згадалося, як одного разу вони збиралися розірвати нас із Барвінком.
— Ну і як?
— А ніяк. Гадаю, що після того вони й власної тіні почали боятися.
— Мені теж доводилося з ними зустрічатися, — кивнув дядько своєю лобастою головою і зненацька спохмурнів. — Але тепер не знаю, чи можу впоратися бодай з одним таким. Вік, бачиш, уже не той. Та й розлінувався, біля буди сидячи.
— А я? — не втримався я. — Як ви гадаєте, можу я впоратися з ними?
Дядько забряжчав ланцюгом.
— Мало ще каші їв, — сказав він. — Тому давай краще молитися нашому собачому Творцеві, аби цим парубкам не заманулося навідатися до нас у гості.
У Воронiвцi
Я довго не міг заснути, роздумуючи про лісових парубків. А тоді думки мої перекинулися на те, що сталося після того, коли ми — п’ятсот літ тому — змусили покаятися пана Зарембу в гріхах.
І, мабуть, пам’ять моя таки прислухалася до думок, бо коли я врешті заснув, то відразу побачив себе на дорозі, що вела з Воронівки у світ. Вдалині всідалася пилюка — то лякливі челядники пана Заремби знехотя поверталися до свого господаря.
Проте Швайка з Грициком вже забули про них. Вони легенько смикнули за поводи і, погойдуючись в сідлах, заходилися міркувати, як їм бути далі. Грицик хотів одразу податися до діда Кібчика, аби довідатися, як почуває себе Санько. Затим його дорога мала пролягти через весь степ — аж до того аулу, де він мав викрасти свою Фузу. Швайка наполягав, що треба спочатку заглянути до Воронівки і повідомити всіх, що відтепер їх ніхто й пальцем не зачепить.
Так ми й зробили. Проте одразу вирватися з Воронівки нам не вдалося. Воронівський староста до знемоги реготав, коли Швайка з Грициком розповіли йому про свій жарт із Зарембою. А відсміявшись, сказав, що не вірить жодному слову цього кровопивця.
— Не встигнете ви й за Сулу перебратись, як його зарізяки знову налетять на Воронівку, — наполягав він. — Тож непогано було б, якби ви зі своїми вовчиками залишилися ще на кілька днів.
— Але ж я обіцяв… — Грицик не сказав, кому і що він обіцяв, проте всі зрозуміли, кого саме він мав на увазі.
— Добре, що ти згадав про Фузу, — пожвавішав Байлем. — Гадаю, треба порадитися де з ким… Настю, серце моє, — покликав він дружину. — А йди-но сюди, та скажи цим невгамовним, що негоже без відпочинку знову кидатися світ за очі.
— А куди вони розігналися? — поцікавилася господиня.
Вона саме розчулено спостерігала за тим, як ми хлепчемо юшку з мисочок. З тієї хвилини, коли тітка Настя дізналася про те, як Барвінок перелякав Зарембу, вона ставилася до нас мов до рідних.
— Та куди… Сама ж відаєш, що наш Грицик женихатися надумав.