— Женихатися? — тітка Настя зміряла прискіпливим поглядом Грицика з голови до ніг і похитала головою. — В такому дранті?
— Ну, не таке вже на мені й дрантя, — озирнув себе Грицик. — Саме для козака.
— Та про мене — носи що хочеш. Але на місці твоєї Фузи я б і на поріг не пустила такого обірванця.
— А я не обірванець, — вдоволено усміхнувся Грицик. — У мене, знаєш, скільки всього метляється в саквах? Там є навіть халат, який я позичив у самого управителя Синопських земель. А що вже дарунків для Фузи! Віриш, у тих саквах є такі речі, що й самі принцеси їх не мають. А які кольори! У Воронівці ніхто й не бачив таких.
— Щось не надто віриться, — засумнівалася старостиха. — А де ж твої сакви?
— Як де? У діда Кібчика залишив. Ми ж кинули все, щоб встигнути вам на поміч.
— За це вам із Пилипком велике спасибі, — вклонилася старостиха. — Але ж ті речі, мабуть, так і лишилися в саквах?
— А в чому ж іще?
Старостиха вдарила руками об поли.
— Людоньки, та ви тільки погляньте на нього! — заголосила вона чи не на всю Воронівку. — Ну хто ж дівочі речі пхає в сакви? Та ще й цвітасті. Та вони ж від туману чи, не дай Боже, від дощу геть полиняють і запліснявіють.
Грицик потер пальцем кінчик носа.
— Полиняють? — засумнівався він. — Ну, це ти вже занадто…
— Нічого не занадто! — гарячкувала старостиха. — Уявляю, що в твоїх саквах робиться! Мабуть, на вуличну грязюку приємніше дивитися, ніж на ті твої лахи. Ет, що там казати! — тітка Настя зневажливо змахнула рукою. — Чоловіки, одним словом. Руки у вас не туди стирчать.
— То що ж робити? — запитав Грицик. Я бачив, що він не на жарт стурбувався. Здається, він понад усе не хотів, щоб його дарунок Фузі мав вигляд вуличної багнюки.
— Ждану попроси, щоб привела їх до ладу, — порадила тітка Настя. — Втім, зараз їй не до тебе. Кажуть, Демко їй навіз стільки, що й за рік не дасть із тим ради. Ти ось що… Пошли краще за своїм посагом когось із хлопців, а ми тут з ним самі розберемося.
Грицик похитав головою.
— Ні, Насте. Це ж стільки часу треба!
— А ти як хотів? Швидко тільки блохи кусаються, а ти ж як не як, а женихатися здумав. Та й де, скажи, ви з нею житимете? Землянку посеред степу викопаєте, чи у вовчій норі поселитесь?
— Ну, якось воно та буде, — невпевнено пробубонів Грицик. Схоже, він був уже й не радий, що дав себе втягти в цю суперечку.
— А й справді, — втрутився Байлем, — де ви житимете? Підеш у прийми до Фузиного батька?
— Та ти що? — обурився Грицик. — Мені тоді краще від сорому повіситись!
— До діда Кібчика пристанете? — розмірковував Байлем, не слухаючи Грицика. — Але ж там однак треба будуватися. А в нас… — Він озирнувся. — О, можна поселитися з молодою бодай у його воронівській хаті! Дід вже не раз казав, що більше до неї ні він, ні Демко не повернуться.
— Це правда, — підтримала чоловіка Настя. — Добра хата. Наші жіночки за нею увесь час доглядали, не дали завалитися. Її хіба що трохи причепурити — то й заходьте, живіть собі на здоров’я. Ну то як?
І Грицик здався. Наступного ранку до діда Кібчика подалося трійко хлопців з наказом забрати Грицикові сакви, а з десяток воронівських жінок з віхтями попрямували до дідового дворища. Невдовзі запахло свіжою глиною та кінськими кізяками. На той запах наче вродилися чоловіки і теж стали до роботи. Хто витісував нові вікна і двері, хто заходився перекривати дах, хто заповзявся біля льоху й повітки. А один лисий дід навіть пообіцяв зробити для мене буду.
— Ось тільки пересиджу ломоту в попереку, — казав він усім, — і зведу для нашого Куценького таку буду, якої ще жоден псюра не мав.
А що я ніколи не мав ніякої буди, то нишком сподівався, що дідів поперек ламатиме ще дуже довго. Бо ж як не як, а я таки вільний звір! А на волі й без буди можна обійтися.
Проте воронівські пси були іншої думки.
— Розумієш, кожен порядний пес повинен мати свою буду, — втовкмачував мені криволапий Рябко, що сторожував Одудове обійстя. — Інакше в твій бік ніхто не гавкне.
— Так-так, — бив хвостом по землі Байлемів Сірко. — У гарного господаря й буда має бути гарна.
Треба сказати, що за ці дні ми з Барвінком неабияк подружилися з воронівськими псами. Власне, вони ще з діда Кібчика переконалися, що не всі вовки — вороги їхніх господарів, а відтак — і їхні. Тому вони охоче переповідали нам останні воронівські плітки, а їхня малеча машкарою крутилася навколо нас.
І все ж ми не лише розважалися чи відсипалися в кущах. Присульські села вирядили по кілька найкмітливіших козаків до річки Золотоношки. Там вони, зачаївшись у довколишніх дібровах та балках, мали стежити за кожним кроком Заремби і його челядників. Ми з Барвінком теж бігали туди по черзі, підбиралися якомога ближче до Зарембових воріт і завивали так, що й самим ставало страшно. А тоді поверталися зі жмутами реп’яхів на шиї. Грицик чи Швайка видобували з них козацькі донесення, нашвидкуруч їх перечитували і вручали воронівському старості.