— Давай, серденько, допоможу…
І, не чекаючи згоди, здійняв глека з її плеча. Взагалі, Грицик не раз поривався сходити по воду до криниці у видолинку, десь так за політ стріли від аулу. Проте йому пояснили, що забезпечувати родину водою — справа виключно дівоча.
А от Швайка виявився обережнішим від Грицика. Він перекинувся з Гмирею кількома словами, і вони обидва подалися до Рашита. Там довго з ним гомоніли, а коли розмова закінчилася, Швайка кліпнув нам з Барвінком і скочив на коня.
— Поїду прогуляюся, — повідомив він аульським. — Бо щось мій кінь геть застоявся.
Ми з Барвінком теж подалися слідом. За першою могилою Швайка зупинився і наказав нам:
— Ану, хлоп’ята, перевірте, чи не тиняється тут ще хтось.
Барвінок колами заснував навколо могили, а я подався нагору, аби роздивитися, що робиться далеко в степу. Проте нічого підозрілого ні я, ні він не запримітили.
За якийсь час до Швайки, теж нібито прогулюючись, під’їхав Рашит. Поруч із ним на сумирному конику погойдувався один з аульських старійшин. Швайка шанобливо схилився перед ним. Тоді запитливо зиркнув на Рашита. Той заспокійливо відказав:
— Шановному Сафару-азі я довіряю більше, ніж собі.
— Мені лестить твоя думка, — ледь помітно всміхнувся старий і повернувся до Швайки. — Рашит казав, ніби маєш до мене якусь справу…
Швайка знову вклонився перед старим.
— Ще раз вітаю тебе, шановний Сафар-ага! Даруй, що попрохав про зустріч так далеко від аулу. Але дуже не хотілося, щоб нашу розмову почули чужі вуха.
— Слухаю тебе уважно, шановний.
— Прошу на мене не ображатися за те, що я зараз скажу…
— Твоїм друзям у нас не сподобалося? — сполошився Сафар-ага.
— Навпаки — такої щирої приязні вони давно не бачили. І все ж… — Швайка помовчав. — Даруй, шановний, за такі слова, але я завважив, що дехто з ваших людей почав скоса позиркувати на нас…
Сафар-ага зібрався зробити заперечливий жест, проте стримався.
— І ми не розуміємо, що стало цьому причиною, — продовжував Швайка.
Сафар-ага прикусив губу і задивився в далечінь. Схоже, він не знав, з чого почати.
— Гаразд, — врешті вирішив він. — Скажу відверто, що половина наших ставиться до вас як до гарних друзів. Зате інша половина побоюється, що добром ця дружба не закінчиться.
— Це ж чому?
— Як тобі сказати… Вони вважають, що така дружба може обійтися нашим людям дуже дорого. Адже вона стала наче більмом в очах усього степу. Та степ — то ще нічого. З сусідніми аулами можна порозумітись. А от як подивляться на нашу приязнь у Криму?
Швайка коротко кивнув.
— Я цілком поділяю вашу стурбованість, шановний…
— Але й це ще не все, — вів далі старий. — Кримський хан, може, теж змирився б із цим, адже битися з вами йому зараз не з руки. Проте за його спиною височіє сама Порта. А ви ж оружно пішли на неї, напали на турецький Синоп, пограбували їхній корабель. Такого Порта ще не пробачала нікому. Тож коли кримський хан навіть спробує заплющити очі на те, що діється в наших краях, то Порта не дасть йому цього зробити.
— Але ж ми для неї, що гіллячка в оберемку хмизу, — заперечив Рашит. — Навряд чи вона взагалі відає про наше існування.
Сафар-ага смикнув ріденьку борідку і замислився.
— На маленьку колючку теж ніхто не звертає уваги, — врешті відказав він. — До тої миті, коли на неї не наступиш. І тоді вона стає найбільшим злом…
— Сприймаю твою мудрість, шановний Сафар-ага, — вкотре схилився Швайка перед старим. — Отже, наша дружба може стати смертельно небезпечною для ваших людей. То що ти пропонуєш?
— Я не маю права пропонувати вам бодай щось, — по довгій паузі відказав Сафар-ага. — Ви ж наші гості…
— А гостей не виганяють, доки вони самі не захочуть піти, — підхопив Швайка.
Тепер уже Сафар-ага шанобливо схилився перед Швайкою.
— Я цього не казав, — зауважив він. — Навіть більше, я з тої половини аулу, яка радіє нашій дружбі. Але…
— Я тебе зрозумів, шановний, — промовив Швайка.
Ми з Барвінком лише перезирнулися. Скидалося на те, що на нас чекають якісь неприємності. Але які?
І ми почали діяти. Непомітно й невідступно, як справжні вовки. Аульські й не здогадувалися, що ми ловили кожен їхній погляд і жест, вслухалися в кожне слово.
Наступного дня Барвінок повів носом на іншого зі старійшин, тілистого Хасана-агу. Той довго мостився на коні, тоді смикнув за поводи і затрюхикав у степ з таким виглядом, наче теж зібрався на прогулянку. Ми провели його очима і вже збиралися знову повернутися писками до аулу, коли я завважив, що шановний Хасан-ага крадькома озирнувся — так, наче хотів перевірити, стежить за ним хтось чи ні. А це вже було цікаво. Тож ми з Барвінком перезирнулися і потайки подалися слідом.