Хасан-ага їхав доти, доки аул сховався за видноколом. Тоді спинився біля невисокої могили, геть порослої будяками, і тихо свиснув. На той посвист наче з-під землі вродилося трійко засмаглих до чорноти татарів. Від них і близько не пахло так, як пахло від тих татар, що ночують у шатрах. Від них відгонило багнюкою, підступністю і самотою — такий запах зазвичай іде від степових розбишак-татарів. У переднього з них були добряче обсмалені вії та брови.
— Ну що, привіз задаток? — запитав він Хасана-агу.
— Як і домовлялися, — відказав той, витяг із-за пазухи капшука і подав його обсмаленому.
Обсмалений підкинув його на руці, схвально кивнув головою.
— Підійде, — зазначив він і сховав капшука за пазуху. — І не бійся, все буде зроблено так, як ти хочеш.
— Тільки, шановні, не треба стріл, — попрохав Хасан-ага. — Стріла — то значить, що її випустив хтось із ваших. Треба чимось іншим… Таким, щоб ті гяури подумали, що це робота когось із наших, аульських, — тих, кому вже несила терпіти в себе таких гостей.
— Можна й каменюкою, — гигикнув обсмалений. — Наші хлопці каменюкою вціляють не гірше, ніж стрілою.
— Підійде, — кивнув головою Хасан-ага. — А тепер я мушу повертатися, бо клятий Швайка зі своїми людьми вже, здається, щось запідозрив. Отже, завтра вранці, так?
— Так, — запевнив обсмалений. — Тільки не затримуйся з рештою, бо нам треба якомога швидше щезнути звідсіля.
— Не хвилюйся, — запевнив його Хасан-ага. Він розвернув коня і подався назад. Їхав, і навіть мугикав про щось — так, ніби й справді повертався з прогулянки.
Відомста
Добре, що шатра, в яких зупинилися воронівці, стояли трохи осторонь від аулу. Тож нам з Барвінком не треба було качатися в кінській сечі, ми просто зачаїлися в найближчих заростях і заходилися спостерігати за кожним, хто наближався до наших козаків. Особливу увагу звертали на руки, адже тільки вони могли тримати каменюку. І нам довелося нелегко, бо до шатер підходило безліч народу: то Швайків побратим Рашит, то Сафар-ага, то ще хтось із старійшин. А найбільше було аульських хлопців, які з ранку до вечора тільки те й робили, що висвистували Грицика з друзями в степ. Проте в жодного з них не було навіть грудки, не те що каменюки, якою можна вбити людину.
А в аулі, здається, ніхто нічого не підозрював. Як і раніше, лунали жарти і сміх, рікою лилися кумис та арак, і весь вигін був усіяний недоїдками. Дійшло до того, що вічно голодні аульські пси навіть перестали звертати на них увагу.
Так минув день, і на аул накотився вечір. Затим його накрила темна ніч і стало тихо, наче у вусі. Хіба що зрідка з якогось шатра долинало сонне шемрання. Навіть аульські пси заснули так міцно, що ми з Барвінком могли викрасти будь-кого з них. Проте нам було не до псів.
Найважче, що може бути для козацького вовка, — це не сама небезпека, а очікування на неї. Особливо тоді, коли не відаєш, з якого боку її чекати і яка вона на вигляд. Тож і не дивно, що під ранок ми з Барвінком були геть виснажені. Ба навіть більше: нас підкидав у повітря найменший шурхіт, що його здіймав якийсь крихітний жучок.
Тим часом небо світлішало. Сонно потягуючись, аульські молодиці відхиляли запинала шатер і розходилися у своїх справах. Одні — доїти овець та кобил, інші заходжувалися біля багать.
За молодицями почали прокидатися чоловіки. Швайка з Грициком вийшли з шатра одночасно. Вони потяглися так, що аж кісточки захрустіли, а тоді взялися за шаблі. Так вони робили щоранку. Сталевий дзенькіт здійнявся над степом. На цей подзвін збіглося все чоловіцтво і з роззявленими ротами стежило за двобоєм. Дівчата ж, зиркнувши в той бік, сором’язливо відверталися, бо негоже татарським дівчатам роздивлятися тих, хто був оголений по пояс. А от аульські чоловіки не соромились, вони знали, чому козаки так чинять. Бо коли тебе поранять одягненого, то в рани можуть проникнути шматочки одежі, і тоді чекай загноєння. А от коли рани завдані на голе тіло, то варто до них прикласти жменю землі — і буде все гаразд.
Невдовзі чоловіки, неохоче відірвавшись від споглядання хвацької сутички, всілися на коней і подалися в степ, аби переконатися, що з їхніми отарами й табунами все гаразд. Поміж ними був і Хасан-ага. Проте ми лише провели його поглядами і знову зосередили увагу на тому, що діється довкола Грицика зі Швайкою. Звісно, вони могли ухилитися від будь-якої стріли чи каменюки, що летіла їм в обличчя. Але вберегтися від того, що летіло їм у потилицю, вони ще не навчилися.