— Що ти там поба… — почав обсмалений.
Це були його останні слова.
Коли ми з Барвінком отямились, обсмалений непорушно розтягнувся на землі. Тільки тепер він більше нагадував купу закривавленого лахміття. А звіддалік долітав жахний крик Хасана-аги:
— Ґвалт! Рятуйте, люди добрі! Вони розірвали його!
Хасан-ага, нахльостуючи коня, щодуху поспішав до аулу. Проте ми наздогнали і його, й завернули до джерела, де Грицик із Рашитом все ще стояли на колінах перед Фузою. Над ними височів на коні Швайка.
Хасан-ага з розгону впав на землю і вдарив лобом перед Швайкою.
— Це не я… — жебонів він. — Це вони, кайсаки… Це вони порішили дівчину…
— А ти тут чого? — запитав Швайка, і в голосі його вчувся безжальний подзвін криці. Схоже, він почав здогадуватися, в чому справа.
— Я нічого… — почав Хасан-ага, проте в цю мить завважив, що ми з Барвінком наближаємося до нього. — Пробі! — знову зарепетував він. — Я все скажу, тільки заберіть їх від мене!
— То це ти намовив степових зарізяк порішити дівчину? — повільно, ледь стримуючи себе, запитав Швайка.
— Так, але я… Тільки заберіть їх від мене!
Наразі Грицик підвів голову. Він поглянув на Хасана-агу, і в його погляді промайнула божевільна лють.
— То це твої кайсаки… — тихо почав він. Тоді схопився на ноги і прогарчав, наче поранений звір: — Та я ж вас за це всіх…
В його руці зблиснула шабля. Аульські відсахнулися від нього. Несамовито заверещали жінки.
Швайка злетів з коня й обхопив Грицика руками.
— Отямся, хлопче! — вигукнув він. — Схаменись! Хіба не бачиш, що вони саме на це й розраховують?
— Га? — прохрипів Грицик, силуючись вирватися зі Швайчиних обіймів. — Хто — вони?
— Ті, що хочуть нас посварити, — над силу відказав батько Фузи Рашит. Він усе ще не відводив погляду від доньки.
Грицик скліпнув на нього очима раз, другий. Схоже, все ще не міг прийти до тями.
— Посварити? — перепитав він. — Нас? Із тобою?
— Не тільки, — втрутився Швайка. — В першу чергу з ними, — кивнув він на завмерлий від жаху аульський натовп. — Ті, хто наказав убити невинну Фузу, бояться, що й інші теж захочуть приятелювати з нашими. І тоді від Сули до Криму не буде ні ворожнечі, ані марно пролитої крові.
Грицик із неймовірним зусиллям хитнув головою:
— Та хіба ж я не розумію… — прохрипів він. — Тільки я все одно порішу її вбивцю.
Швайка випростався.
— Ти запізнився, — сказав він і показав на наші закривавлені писки. — Барвінок із Куцим уже те зробили…
І тоді Грицик не втримався. Він впав на коліна, притиснувся своєю головою до наших і заридав.
Ми покидали аул того ж вечора. Проводжати нас вийшли всі, хто міг ходити. Жінки схлипували і жалісливими очима дивилися на Грицика, чоловіки схиляли перед ним голови.
— Прощавай, — сказав сивобородий Сафар-ага. — І не тримай на нас лиха.
— Прощавай, — підтримали його ще кілька чоловіків.
Грицик лише повів у їхній бік очима і відвернувся. Йому не було сил по-дружньому розпрощатися з тими, хто сусідив чи був ріднею убивці.
Хасана-агу ніхто не чіпав. Його покарала сама доля: на наших очах йому відібрало руки й ноги. І лише божевільний погляд свідчив, що він ще живий.
З нами подалися Ренат і татарчуки — ті, кого Грицик звільнив із турецької галери. Вони більше не хотіли мати справу зі своїми земляками. А от батько Фузи полишати аул відмовився.
— Їдь, — сказав він синові. — А я залишуся з Фузою. Я її породив, я й помру біля неї.
Рухалися ми без поспіху. Мовчали. Хіба час від часу звертався хтось до Грицика, аби хоч трохи розважити його. Але він мовби й не чув, що йому кажуть. Очі Грицикові були порожні, наче висаджені віконця покинутої оселі.
А коли на обрії загойдалися дніпровські плавні, Грицик зупинився і сказав:
— Все. Далі їдьте без мене.
— А ти ж як? — обережно поцікавився Швайка.
Грицик невизначено стенув плечима і розвернув свого Звірика в степ.
Там ми провели залишок осені і цілу зиму. Нам було добре втрьох — мені, Звірикові і Грицикові. Безлюддя нас не гнітило. Тепер ми належали лише один одному та степові. Ми блукали в ньому з ранку до вечора, а коли наставала ніч, Звірик лягав по один бік від Грицика, а я по інший. І так, зігріваючи один одного, чекали світанку, аби знову рушити далі.
Ми блукали степом не просто так. Ми вишукували кайсацькі сліди.
Спочатку нам щастило. То та, то інша кайсацька ватага, уздрівши посеред голого степу самотнього вершника, з радісним вереском накидалася на нього. Видно, їм уже бачилось, як вони накидають на того вершника петлю, як женуть його у татарську неволю. Проте вони не встигали навіть пожалкувати, що зчепилися з нами.