Під зиму стало важче. Все, що сиділо верхи на конях чи ходило на двох ногах, розліталося від нас у всі боки. Тож нам самим доводилося відшукувати ті місця, де зупинялися на ночівлю степові зарізяки. Я винюшкував їхні сліди, а Грицик знаходив їх по відсвітах багать на нічних хмарах. Потому безшелесно, аби не сполохати, підбиралися до них.
А тоді Грицик входив у коло, освітлене вогнищем, і казав отетерілим розбишакам:
— Шаблі маєте? То беріть їх і захищайтесь, бо пощади все одно не буде…
Пощади й справді не було нікому. А тих, хто пробував непомітно розчинитися в темряві, наздоганяв я.
Повернулися ми до Дніпра лише тоді, коли по степових вибалках задзюркотіли ручаї. Грицик приєднався до однієї з черкаських ватаг, що поспішала в пониззя Дніпра. Звідтіля вивідники доносили, що кримські татари знову почали піднімати голови.
Гарна парочка…
Я гадав, що в моїх життях найстрашнішою була мить, яку ми з Грициком пережили тисячі літ тому, на доісторичних берегах. Тоді старий собацюра збирався поласувати нами, а в нас не було сил навіть поворухнутись. Проте відтепер я переконаний, що немає нічого страшнішого, ніж дивитися на застигле личко Фузи і катуватися від думки, що їй вже нічим не допоможеш. А я ж не раз уявляв, як ми втрьох переберемося до Воронівки і яке гарне життя почнеться у нас! Грицик мій ходитиме за плугом чи ловитиме рибу, як і його старший товариш Демко Триголовий, Фуза поратиметься по господарству, як Демкова дружина Ждана, а я стерегтиму їхнє подвір’я не згірше, ніж стереже його зараз мій сусіда дядько Бровко. А коли на землю впадуть сутінки, ми всядемося рядочком на призьбі й будемо дивитися на золоті зорі в темно-синьому небі, вдихатимемо в себе живлюще нічне повітря і, головне — будемо знати, що ніщо й ніколи нас уже не розлучить.
Але тепер цього вже ніколи не буде…
— Куд-кудлатику, ти чого так скавулиш? — зненацька долетіло до мене.
Я розплющив очі і виглянув з буди. Виявляється, вже зовсім розвиднілося. Шибки Грицикового вікна відбивали високе небо, свіжий вітер весело гарцював поміж молоденького листя. З дійницею в руках пройшла Грицикова мама. Її супроводжувала, гордо задерши рудого хвоста, баба Маруська. Заворушився за тином дядько Бровко. А просто переді мною тітка Малюшка діловито порпалася в землі і щось там здзьобувала.
— Ти скавулів, наче мале цуценя, — не відриваючись від діла, кудкудакнула вона. — Злякався когось?
Я лише зітхнув. Ет, тітко, тітко, що ти розумієш у цьому житті? Тобі аби кудкудакати. Ти навіть заскавуліти як слід не можеш. Ну хіба тобі хоча б раз завмирало серце від жалю та розпачу, як завмирало в мене, коли Грицик побивався над тілом своєї Фузи? Хіба ти здатна осягнути всю глибину його горя? Ні, тобі аби порпатися в землі та ставити дурні запитання.
І все ж спасибі їй, що розбудила мене. Адже сьогодні субота, день, якого я чекаю не дочекаюся. В суботу Грицик до школи не ходить, і ми з ним можемо провести разом цілий день. І хоча декому може здатися, що ми його марнуємо на біганину, це не зовсім так. Ну, посудіть самі: одразу після сніданку Грицикова мама заходилася білити хату, Грицик узяв граблі й почав загрібати двір. Тож я тільки те й робив, що гасав від мами до Грицика, аби їм допомогти.
— Мамо, — казав я їй, зазираючи до відерця з вапном, — а чому від цього вапна так гарно пахне?
— Не заважай, Кудлатику, — відказувала мама. — І не лізь до відра, бо забруднишся.
— Це не страшно, — заспокоював я її і мерщій біг до Грицика, бо він саме загріб своїми граблями цурку, яку так зручно носити в зубах. — Грицику, ти що робиш? Це ж моя цурка!
— Не заважай, Кудлатику, — відказував Грицик. — Бачиш, росте трава? А сміття заважає їй рости.
Я хотів запитати, що в цьому поганого, проте не встиг. За хатою почувся стукіт молотка, і я з усіх лап рвонув туди. Там Грициків татко прибивав до воріт нові дошки. Поряд з ним лежав ящичок з блискучими цвяшками. Кілька з них, наче вуса, стриміли в кутиках татового рота.
— Ой, які гарні цвяшки! — вихопилося в мене. — Можна, я теж візьму один?
— Не заважай Кудлатику, — відказував тато крізь цвяшки. — Краще збігай та подивися, що робить Грицик.
Отак я й бігав туди-сюди, аж язик мені висолопився. Добре, що невдовзі настав час обідати.
По обіді Грицик запитав:
— Мамо, можна, я трохи прогуляюся?
— Та йди, — дозволила мама. Вона щойно передала таткові банку з блакитною фарбою і той наносив перші мазки на нові ворота. — І Кудлатика забери з собою, бо його потім не відмиєш від фарби.