— Та… — завагався я. — Біля крамниці ми з Грициком зустріли Яринку з Найдою, її собачкою.
— Це добре, — дядько схвально схилив голову.
— Якби ж то, — засумнівався я. — Бо потім там було ще двоє хлопців, і вони почали насміхатися з нас…
— Це погано, — скрушно зітхнув Бровко. — І що ви їм зробили за це?
— Нічого, — відказав я. — Вони ж такі здоровила.
— Ага, — буркнув Бровко, і ми надовго замовкли.
Над нами шумить молоде листя, і в ньому граються веселі сонячні зайчики. Десь далеко сполошено завалував пес. Він на всі заставки лаяв машину, яка ледь не наїхала на нього. Над головою пролетіла заклопотана бджола.
— Не знаю, що тут і казати, — зрештою почав Бровко, але одразу вмовк і нашорошив вуха, бо за городами вродився пронизливий вереск. Він стрімко наближався.
— Схоже на голосок нашої Таксистки, — здогадався дядько. — Мабуть, знов якісь вісті несе. Невже про Письменника?
Проте цього разу панна Таксистка про Письменника не згадувала. Натомість вона щосили заверещала:
— Джек загарчав на Тузика! Тузик трохи не загриз Джека!
— Що за дурниці? — здивувався дядько. — Я ж їх знаю. Джек той удвічі дужчий за Тузика! Ану стій! — гримнув він, коли вереск наблизився до наших воріт. — Ти хоч до пуття розкажи, що там трапилось?
Таксистка загальмувала так, що аж сховалася в пилюці.
— Тузик саме обідав, коли Джек хотів дізнатись, що йому дала хазяйка, — захекано проторохкотіла вона. — А Тузик за це ледь не вчепився йому в лапу. Який жах! Вибачайте, мені ніколи…
І панна рвонула вперед з такою швидкістю, наче її щосили шарпонули за повідок. Вже здалеку до нас долетіло:
— Джек злякався Тузика! Тузик мало не загриз Джека!
Деякий час дядько Бровко кліпав на викрики, що залишилися після Таксистки.
— Що ж, усе нормально, — нарешті сказав він.
— Що нормально? — не зрозумів я.
— А те, що не завжди дужчим буває той, у кого зуби більші. Он у нашої корови бачив, які зуби?
— Бачив, — зітхнув я. — Мені б такі.
— Але її ніхто не боїться, — провадив своє дядько Бровко. — Навпаки, варто мені гавкнути на неї, як вона одразу ж біжить у хлів. А ваша баба Маруська? Не більша від Таксистки, а її навіть здоровецькі собацюри обминають десятою дорогою. Хоча зуби в неї такі, що й курячої кістки не вгризуть.
— Ну то й що? — сказав я. — Зате вони такі гострі! А її пазурі ще гостріші.
— Це ти правду кажеш, — згодився дядько й почухав лапою за вухом. — Я їх на своїй шкірі відчув. Проте, гадаю, справа не лише в пазурах. Вашу бабу бояться тому, що вона коли вже зчепиться з кимось, то б’ється до кінця. А наші бурмили думають, що варто показати комусь зуби, і всі почнуть втікати світ за очі. Та коли доходить до справжнього діла, вони одразу підібгують хвости.
Деякий час ми з дядьком сперечаємося про те, що страшніше у котягр — зуби чи пазурі, а тоді повертаємо голови до воріт, бо знову почувся вереск панни Таксистки. Схоже, вона вже оббігла всю Воронівку і зараз пішла на друге коло.
— Цікаво, які брехні вона назбирала цього разу? — пожвавився дядько. — Невже знову якесь мале вчепилося в здорованя?
Проте він помилився. Голос панни звучав дедалі ближче, і зрештою ми почули:
— Джек трохи не згамав Тузика! Тузик дивом уник Джекових зубів!
— Стій! — подав голос дядько, коли панна завернула на нашу вулицю. — Ану розказуй, що було цього разу!
— Тузик подумав, що Джек почав його боятися, і спробував зазирнути в Джекову миску, — заторохтіла Таксистка. — А Джек як гаркне на нього, як роззявить свою ікласту пащеку… Який жах! Звиняйте, мені ніколи…
За мить її дзявкіт розчинився в далечині. Дядько Бровко знічев’я двічі гризонув свою улюблену костомаху, тоді поглянув на хмару і зітхнув:
— Ну що ж, все правильно.
— Що правильно? — знову не збагнув я.
— А те, що сильному нічого не вартує загризти слабшого. Бо в сильного і зуби більші, й пащека, і взагалі…
— А як же наша баба Маруська? — нагадав я.
— Ну… Бувають винятки, — буркнув дядько.
Я згадав, як Макогін з Козулькою насміхалися з Грицика, а він тільки червонів і мовчав.
— От би й Грицик мій став винятком, — мрійно сказав я. — Бо аж не віриться, що він колись був Грициком-характерником і не боявся нікого на світі.
Дядько Бровко почухався за вухом. Так він завжди робить, коли йому в голову щось спадає.
— Я ось про що подумав, — розважливо почав він. — Коли ти вперше побачив Грицика-характерника, то який він був?
— Ну… в полотняних штанцях… дірка на колінах… — почав пригадувати я.