Проте дядько лише заметляв вухами.
— Ні, я не про те. Він був хоробрий чи так собі?
Я почав пригадувати. Пригадав і пана Кобильського, від якого Грицик з Саньком дременули в плавні, і те, як вони у Вовкулацькому куті щодуху втікали від ведмедя.
— Швидше так собі, — відказав я. — Бо звідки ж візьметься та хоробрість, коли ти сирота і з тебе збиткуються всі, кому не ліньки? Ні, той Грицик теж не був спочатку хоробрий. А от коли виріс…
— О! — вигукнув дядько. — Головне — вирости! Саме вирости — от у чому справа! Я ще жодного разу не бачив, щоб малий здолав дорослого. А от коли той малий підростав — тоді інша справа.
— То ви гадаєте, що коли теперішній Грицик виросте, він стане таким же хоробрим, як і той, якого я знав на Хортиці?
— Безсумнівно! — переконано відказав дядько. — Або ще й хоробрішим!
— А я? Я теж стану хоробрим?
Дядько уважно поглянув на мене крізь щілину і приязно вищирився.
— Я в цьому не маю ніякого сумніву, — запевнив він.
Мені аж подих перебило. Я радо вискнув, тоді зірвався на лапи й помчав колами по двору.
— Я теж нікого не боятимусь! — вигукнув я на цілий двір. І цей галас додав мені такої хоробрості, що я проскочив під самісіньким дзьобом отетерілої пані Малюшки. А тоді помчав на бабу Маруську, що вмивалася біля ґанку. Та вона, на відміну від Малюшки, не здивувалася, хіба що перестала вмиватися.
— Якщо ти став такий хоробрий, то, може, хочеш познайомитися з оцим? — поцікавилася вона і виставила в мій бік лапу з розчепіреними пазурами.
— Ні, бабо, дякую! — отямився я і вже без поспіху повернувся до тину, за яким дядько Бровко усе ще шкірив у посмішці свої жовті зубиська.
— Ох, молодість… — лагідно прогарчав він і дзеленькнув ланцюгом.
— Дядьку, а чого ви на ланцюгу бігаєте, а не так, як я? Той поглянув на небо, тоді провів поглядом метелика.
— Розумієш, у кожного з нас свій вік. Коли я був такий, як оце ти, то теж гасав, де заманеться. Проте пізніше зрозумів, що головне для нашого брата — пильнувати свого хазяїна і його двір. З того й почалося. Коли хтось пройде вулицею, то я лише гавкав на нього. Мовляв, обережно, тут наше з хазяїном обійстя! Проте коли хтось заходив у двір, то мене наче біс якийсь під’юджував вчепитися йому в штани, аби не зазіхав на наше добро. От хазяїн і припнув мене. Бо серед гостей, знаєш, бувають і гарні люди.
— І багато штанів ви порвали?
— Та Бог якось милував.
Я помовчав. Мені вже давно муляло одне запитання. Проте якось не випадало його задавати.
— Слухайте, дядьку, — врешті зважився я. — А який він із себе, той Бог?
— Та як який… Людський Бог, кажуть, схожий на людей. А наш — на нас. Чи ми на нього.
— От би побачити його! — вихопилося в мене.
— Ет, хлопче, не ти один цього хочеш! Он коли на небо сходить повен місяць, нам, дорослим, аж горлянки розриває, так хочеться завити до нашого Бога.
— І про що ж ви виєте?
— Про що завгодно. Хто скаржиться на своє собаче життя, хтось хоче щось випрохати, хтось — подякувати за те, що має гарного друга і господаря. Кожен, знаєш, виє про своє.
Посланець неба
Сьогодні мав сходити повен місяць — саме той час, коли на небі міг з’явитися наш небесний Посланець. І тоді воронівські собаки матимуть змогу не лише славити його, а й поскаржитися на свої біди та негаразди. Тому й не дивно, що всі без винятку ревно готувалися до цієї події. Хоча у з’яву небесного Посланця, як я чував від деяких псів, уже мало хто вірив. Адже собаки з вовками скільки віків завивали до місяця, прохаючи про найвищу милість, проте Посланець так і не зійшов до них. Тому, як каже дядько Бровко, благання перейшло у змагання: хто жалібніше та голосніше провиє.
Підготовка до з’яви місяця почалася ще зранку. Ті зі старших псів, хто сидів на ланцюгах, хрипким гавкотом закликали один одного не куняти, а втерти носа молодшим.
— Покажемо цим молодим неприв’язаним, на що здатна стара гвардія! — вигавкував до дядька Бровка капловухий дід Жучок, який жив за десять хат від нас. Дядько казав, що в юні літа вони були великими друзями.
— А таки покажемо! — відгавкувався дядько й насмішкувато косував у мій бік. — У нас же такі баси, що ого-го!
Молоді й неприв’язані, до яких належав і я, теж не сиділи без діла. Ми гасали одне до одного в гості та обмінювалися думками про те, що саме попрохати в Посланця. Звісно, якщо він тільки з’явиться на небі.
І якось так трапилось, що поки я думав, із ким найкраще поділитися своїми думками, лапи самі привели мене до двору, де мешкала Найда. Вона саме ганялася за горобцями, що намагалися підкрастися до її мисочки. Побачивши мене, Найда полишила горобців у спокої і наблизилася до воріт.