Я з усіх сил закліпав очима, відганяючи це видиво. А коли знову поглянув на небо, вовк уже підібгав під себе лапи й лежав на залишках хмари, точнісінько, як дядько Бровко на оберемку соломи. Він вдивлявся кудись у далечінь. А далі в мене, як то кажуть, відпала щелепа, бо вовк раптом ворухнув хвостом, поклав величезну сиву голову на лапи і зітхнув так, що аж дерева пригнулися.
І тоді Воронівка ніби вибухнула:
— Уа-увва! — несамовито зарепетував дід Кудлань із-за ставу. — Він з’явився!
— Слава тобі, небесний Посланцю! — гарикнув незнайомий пес з-над Оболоні.
— Яви нам свою милість і вислухай нас! — не своїм голосом вереснула панна Таксистка.
А мені наче заціпило. Я не міг відвести погляду від Посланця. І що довше я вдивлявся в нього, то більше він мені когось нагадував. І я вже знав, кого саме. Оце навскоси надірване ліве вухо, цей широкий рубець через ніс, біла латочка на брові. А ще ліва передня лапа без великого кігтя…
Невже це мій старший товариш Барвінок? Ні, в таке неможливо повірити!
І все ж це був він. Нікого іншого бути не могло, бо я ж не раз чував від дядька Бровка, що наш Посланець обирається з-поміж найдостойніших. А коли це так, то мій друг Барвінок є першим серед них. В усякому разі, я не знаю нікого, хто перевершив би його у хоробрості, відданості й милосерді… Коли він відпочивав, то біля його носа могли витанцьовувати заєць, козенятко, дрохва — і їм за це нічого не було. В цьому він був схожий на свого найкращого друга Швайку, який теж без потреби і мухи не кривдив. Я навіть бачив, як одне дурне оленятко, вгледівши Барвінка, кинулося від нього в Дніпро й почало тонути. То Барвінок тоді теж кинувся у воду й носом виштовхав його на берег… Ні, якщо й був хтось найдостойніший, аби стати Посланцем, — то це саме Барвінок!
І зараз цей Барвінок повільно пропливав у небесній височині. Очі в нього були сповнені якимсь невимовним смутком. Про що він думав? Про те, як жити далі нам, його одноплемінцям? Про наші, собачі, гріхи? А може, він згадував минулі часи?
Нараз Барвінок струснув головою і перевів свій погляд на землю. Якийсь час він вдивлявся туди, де протікала Сула, тоді перевів погляд на Вовкулацький кут і, зрештою, зупинив його на Воронівці.
— Слава тобі, Посланцю неба! — у захваті від такої уваги завалували дядько Бровко та його друг по юнацьких літах дід Жучок.
— Уа-а-а! — зайшлася решта собак. Вони наче збожеволіли. В мене навіть промайнула гадка, що не тільки Таксистці, а й їм усім хтось міцно прищемив хвоста. Від їхнього вереску аж у вухах засвербіло. І, схоже, той вереск долинув і до Барвінкових вух. Він стріпнув ними, наче відганяв муху, і сказав:
— Слава й вам, — голос його був схожий на тихий відгомін далекого грому. — Кажіть, чого хочете!
Розмова з посланцем
На якусь мить над Воронівкою запала оглушлива тиша. Поява Посланця виявилася для воронівських псів цілковитою несподіванкою. Я бачив, як дядько Бровко то роззявляв, то стулював пащеку, проте не міг вичавити з себе ані щонайменшого звуку. Мабуть, те саме робила і решта воронівських псів. І тільки за хвилину до неба знову злетіло відчайдушне валування:
— Пошли мені не чорних, а рябеньких цуценяток!
— Хочу нового нашийника!
— Подай мені кісточку з хрящиками!
Посланець незворушно вслухався в той вереск. Проте що далі, то більше хмурнішали його очі.
— Оце і все? — врешті прогарчав він крізь зуби. — Оце і все, чого ви хочете?
— Ні! — першою вереснула панна Таксистка. — Я ще хочу, щоб хазяйка частіше носила мене на руках!
— А в мене буда вже нікудишня!
— Пошли мені більшу миску! І щоб юшку давали смачнішу!
І тільки мені нічого було сказати. Я мав усе: їжу, будку, гарного сусіда. Ні, я мав більше, ніж усе: зі мною поруч був мій Грицик! То що ж мені ще просити?
Посланець мовчки вислухав усіх. А коли собачий ґвалт почав ущухати, він стріпнув головою.
— А тепер вислухайте мене, — почав він. — Я бував скрізь. Я бачив нещастя, насильство, голодну смерть. Я допомагав скривдженим і знедоленим усім, чим тільки міг. А ви… — він обвів нас таким поглядом, що всі мимохіть зіщулились. — Невже вам і справді найбільше болить мала миска, стара буда, кісточка, де мало хрящиків? Невже це й справді для вас найважливіше у світі?