Барвінок намагався говорити тихо й спокійно, проте було видно, що він з усіх сил стримує себе.
— Гаразд, будуть вам і кісточки, і нові нашийники, — пообіцяв він. — Буде вам усе, що просите… — Він глибоко зітхнув і зненацька вибухнув: — Тільки згиньте з моїх очей, і щоб я вас більше не бачив!
Такого розлюченого гарчання ніхто з нас іще не чув. Нажахане товариство зойкнуло і рвонуло хто куди. Навіть дядько Бровко позадкував до буди.
І тільки я залишився там, де й стояв. Не тому, що був хоробріший за всіх. Просто ноги мої наче приросли до землі.
Посланець провів утікачів гнівним поглядом.
— Ну й народ пішов, — зневажливо й водночас зболено прогарчав Барвінок сам до себе. — Йому аби тільки пузо напхати… — Нараз його погляд зупинився на мені, і Посланець поцікавився: — А ти, малий, чом не сховався?
— Мені… мені нема чого просити, — ледве вичавив я з себе.
Посланцеві очі потеплішали.
— Молодець, — похвалив він мене і почав перетворюватися на звичайну хмару. Та коли від нього майже нічого не лишилося, він раптом сказав:
— Стривай… — і знову перетворився на Посланця. — Стривай, когось ти мені нагадуєш… — Тоді уважніше придивився до мене й спитав: — Слухай, а чи не був ти колись козацьким вовком Куцим?
— Був, — зізнався я.
— І в тебе був друг з людей на ім’я Грицик?
— Ага, — підтвердив я. — А тебе… вас звали Барвінком і ви були разом зі Швайкою.
Посланець кивнув головою і ощирився у радісній усмішці.
— Оце зустріч! — вигукнув він. Тоді змахнув хвостом, і з хмари-підстилки, на яку він щойно влігся, до нашого двору пролягла срібляста доріжка. Посланець ступив на неї і за хвилю опинився поруч зі мною: живий-живісінький, навіть лапою поторсати можна.
— Привіт, старий друже! — щиро загарчав він. — Це ж скільки літ ми не бачились — більше п’ятисот?
— Так, — відказав я. — Але тепер я не Куций. Тепер я звуся Кудлатиком.
— Теж непогано, — похвалив Барвінок. — А що чувати про твого Грицика?
— Він живе тепер зараз зі мною. І звуть його, як і раніше, Грициком.
— Оце так! — у Барвінка заблищали очі. — Нарешті! Нарешті хоч комусь із нас пощастило!
— Це ви про що? — не зрозумів я.
— Та про тебе ж! Ти поки що єдиний серед наших козацьких вовків, хто віднайшов свого друга. — А я… — Барвінок посмутнішав, — а я вже двісті літ тільки те й роблю, що розшукую свого Швайку. Я навіть своїм нинішнім місцем згоден поступитись, аби знову опинитися поруч із ним… А ці, що поховалися, — він зневажливо повів очима по кущах. — Чи хоч хтось із них побажав здоров’я тому, з ким живе? Їм, бач, гарна кісточка куди дорожча!
— Неправда, — озвався зі своєї буди дядько Бровко. — Не всі думають тільки про кісточку…
Барвінок примружив око у його бік.
— Ще один козацький вовкодав, — сказав він. — Тебе, здається, Злим колись прозивали?
— Еге ж, — дядько Бровко висунувся з буди. — Ми після вас прийшли. Нас дідо Білозір виховав.
Барвінок підморгнув мені і знову повернувся до дядька.
— Ми з Куцим знали твого Білозіра ще тоді, коли той звався Саньком, — сказав він. — Гарний з нього відун вийшов. Не згірший від нашого діда Кудьми.
Дядькова пащека розпливлася у вдоволеній посмішці.
— А ви як знаєте? — все ж запитав він.
— Нумо, хлопці, знову перейдемо на ти, — запропонував Барвінок. — Ми ж бо спільну справу робили, чи не так? А щодо нашого Санька, то який би я був Посланець, якби не знав про те, що відбувалося колись давно!
— І про мене? — не втримався я.
— Про тебе в першу чергу, — знову всміхнувся Барвінок. — Бо ми з тобою добряче покозакували! А недавно я довідався від діда Кудьми, що ти знову повернувся в рідні краї, і подумав: а чим я гірший за тебе? Дай, думаю, теж бодай краєм ока подивлюся, що тут робиться. От і з’явився.
— То ви… ти бачив діда?
— Як би тобі сказати… І бачив, і ні. Але ми весь час знаємо, що в кого на думці. І знаєш, — Барвінок з докором поглянув на мене, — нам з ним і досі шкода, що ти так по-дурному загинув. Ну, хто тебе вчив спинятися у всіх на виду, та ще й озиратися назад?
— Як це? — не зрозумів я.
— Ти хіба не пам’ятаєш про свою останню мить?
— Ні. Мені це ще не відкрилося.
— Що ж, доведеться тобі допомогти, — сказав Барвінок, і його погляд проник мені в душу.
Я опинився посеред осіннього степу. Ми з Грициком та ще з десятьма козаками утікали від татарської погоні.
— Тільки, хлопці, не дуже женіть, — упрохував Грицик товариство. — Бо вони, чого доброго, ще передумають гнатися за нами.