Чого він так каже, я знав. Учора під вечір велика татарська орда потайки вийшла з Криму. Вона, як довідався Грицик, мала намір перебратися через Дніпро і пограбувати Поділля.
Далеко попереду неї рухалася сторожова ватага, щоб виявити місця можливої козацької засади. Ватага складалася з двох сотень найпильніших татарських вивідників. Без них кримські зарізяки були, мов без очей. І от козаки вирішили осліпити їх.
Вирвизуб із трьома козацькими сотнями сховався в лісі над довгастим видолинком. І саме сюди Грицик з товариством мав заманити ординських вивідників.
Спіймати їх на таку вудочку було неважко. Щойно Грицикові хлопці замаячили на овиді, вони круто розвернулися і, нещадно шмагаючи коней, широкою лавою ринули на них. Бо були не дурні й знали, що свідків їхнього таємного походу треба нищити будь-якою ціною. Отож нам лишалося хіба що вивести їх під козацькі шаблі.
Ми намагалися втікати так, аби погоні здавалося, ніби вона от-от наздожене нас. Земля дрібно тремтіла під копитами їхніх коней, в усі боки летіло шмаття мокрої твані, а переможні крики переслідувачів лунали все ближче й ближче. Ще трохи — і татарські стріли почали впиватися в землю обіч нас.
І все ж ми дісталися улоговини першими. Не зупиняючись, скотилися вниз, вихором промчали видолинком і почали підійматися протилежним схилом. Верхів’я дерев стрімко виростало над нами. Ніздрі мої вже вловлювали дух збуджених Вирвизубових козаків, а вуха вчували перестук нетерплячих кінських копит. Ще стрибок — і я опинюся за краєм видолинка. Проте мене щось ніби смикнуло озирнутися назад, аби пересвідчитись, чи всі переслідувачі скотилися донизу.
І в ту мить щось із силою вгатило у вухо — і мене не стало…
Я струснув головою і прийшов до тями.
— В мене що, влучила стріла? — запитав я Барвінка..
— Так, — відказав той. — Ет, скільки дідо Кудьма вас учив, що озиратися треба вже в безпечному місці, а вам все наче вода з гусака!
— Тепер я навіки це запам’ятаю, — запевнив я.
— І правильно зробиш, — схвалив Барвінок. — Нам з тобою, Куценький, ще не в одному світі доведеться побувати. Тож така наука нікому не буде зайва… Здається, ти хотів ще щось запитати?
— Так. А тих татарів розбили?
— Вщент! Жоден не втік.
— Це добре! — не втримався я від радощів. — А ще я хотів би дізнатись…
— Тобі цікаво, що було з Грициком після тебе, — не дослухавши мене, відказав Барвінок. — Чи не так?
— Так, — згодився я.
— То я тобі скажу, що він теж загинув по-дурному.
— Цього не може бути! — вихопилося в мене.
— Може, Кудлатику, може.
— Я хочу побачити це на власні очі!
— На жаль, це неможливо, — відказав Барвінок. — Ми зі Швайкою тоді були в іншому місці, а Грицик, як і кожен з людей, не пам’ятає, що колись було з ним. Тому я скажу лише, що Грицик твій загинув через Телесикову гармату.
— Через що? — не зрозумів я.
— Гармату. Розумієш, Телесик із Чорториєм того літа придумали таку собі козацьку гармату. Гарна була гармата, її татари боялися як вогню. Отож якось під Очаковом напали ми на галеру самого кримського хана. Вона, звісно, одразу ж відпливла на відстань польоту стріли і зупинилася. Тоді Телесик із Чорториєм викотили наперед свою гармату і почали бабахкати з неї. Одне ядро влучило галері в самісінький ніс. Там одразу ж спалахнула пожежа, і галера почала спішно відпливати подалі в море. Телесик випустив навздогін ще кілька ядер і припинив стрілянину, бо ядра вже не долітали до неї. І тут звідкілясь вродився твій Грицик. Він гарикнув на Телесика з Чорториєм, аби ті відійшли подалі й заходився заряджати гармату сам. Ті, звісно здійняли крик, що збільшувати заряд небезпечно, та хіба Грицика цим злякаєш? Він двічі вціляв у галеру, а за третім разом гармата розірвалася на шматки… Отак і не стало твого Грицика, — зітхнув Барвінок. — А міг би ще не раз залити татарам сала за шкіру. Тепер тобі все ясно?
— Так, — журно відказав я. — Втім, не зовсім. Дядьку Барвінку, я хотів би дізнатися від вас…
— Ми вже ніби на «ти» перейшли, — нагадав дядько.
— Гаразд, — згодився я. — А ти з якого світу оце зараз прибув — з нашого чи…
Барвінків писок розплився в усмішці.
— Ти хочеш дізнатися, чи є якісь світи, крім цього? — запитав він. — Є. І їх скільки завгодно.
— Я чував хіба що про паралельні світи…
— Це лише малюсінька їх частка.
— Отакої! — не втримався я. — А як ви… як ти став Посланцем?
— Довго розповідати, — стенув плечем Барвінок. — Та якщо коротко, то після того, як я знову відродився, мені сказали, що за прожите мною попереднє життя я гідний вважатися святим…