— Немає нікого пильнішого від татарських чабанів. Повз них навіть миша не проскочить непоміченою.
Якийсь час чабани вдивлялися у мій бік з-під долонь, потому дружно замахали руками, і я здогадався, що це ті татарчуки, що після Фузиної смерті подалися за Грициком. Оскільки рук я не мав, то обійшовся вітальним помахом хвоста і подався далі.
Наступний табун стерегли вже двійко. Ці роздивлялися не так пильно, тому повз них я прослизнув непоміченим.
А за півдня на пагорбах зачорніли овечі отари — там було менше снігу, і його легше було розгрібати, щоб дістатися до трави. І при кожній отарі було тільки по одному вершнику.
Якби я був людиною, то в мене, напевно, відлягло б від серця: судячи з поведінки цих чабанів, кримчаки сюди ще не дісталися.
Вже вечоріло, коли ліворуч за комишами завиднілося верхів’я вербового лісу. Я полегшено зітхнув: моя подорож наближалася до кінця.
Того місця, де колись поселився дід Кібчик, тепер було не впізнати. Хат навколо його зимівника, мабуть, стояло не менше, ніж у Воронівці. Від степу їх відділяли високі, двома рядами, верболозні тини. Поміж ними на повний людський зріст розрослися колючі ожинові та шипшинові кущі. Тож якщо степовикам заманеться прорубуватися крізь них, вони зчинять такий тріск і шарварок, що й мертвий схопиться за шаблю. Та якби нападникам якимось дивом таки вдалося увірватися до поселення — на них чекали височенні паркани, за якими козаки з ріднею цілили б у зайд на вибір. Але й це ще було не все. Якби нападникам усе ж вдалося увірватися на обійстя, вони вгледіли б перед собою низькі приземкуваті хати з дрібними віконцями, з яких так зручно було пускати стріли.
Я біг кривулястою вулицею, яка через паркани швидше скидалася на дно прямовисного яру. З усіх боків на мене налітало мекання, мукання, кукурікання, веселий дитячий лемент, дзвінкі перегуки господинь. І ніхто навіть не здогадувався, яку тривожну новину я несу їм усім.
Дідове обійстя тулилося до самого Дніпра. Від інших осель його, крім паркану, відділяла ще й простора левада. На ній під час татарської облоги могло розміститися з десяток табунів чи отар.
Ворота до дідового притулку були відчинені. Першим, кого я побачив, був мій старий побратим Барвінок. Він неспішно трюхикав засніженим подвір’ям, а за ним гналося мале хлоп’ятко. Воно з розгону заскакувало Барвінкові на спину, той кілька кроків віз його на собі, тоді стріпував хлоп’я у сніг, і обидва були страшенно задоволені. Побачивши мене, Барвінок м’яко, але рішуче вивільнився з малечих обіймів, кинувся до мене і, вгледівши під моїм вухом купку реп’яшків, кивнув своєю лобастою головою:
— Від Грицика? Щось трапилося?
— Так, — відказав я.
— Тоді нам сюди…
Я трюхикав услід за Барвінком і все дивувався, як він змінився з того часу, коли ми востаннє бачились. Мій старий товариш ніби розрісся в усі боки, проте від нього, як і раніше, віддавало упевненістю і неймовірною силою. Я міг би заприсягтися, що такому Барвінкові й зараз нічого не вартувало впоратися не те що з двома-трьома дикими вовками, а й зійтися з самим ведмедем. Ні, спокійне життя у діда не пішло йому на шкоду.
— Як там у вас? — на бігу поцікавився він.
— Та поки що нічого, — відказав я. — Але щось дуже вже хитрують ті кримчаки.
— Вони завжди були такі, — зауважив Барвінок, і я згодився з ним.
Ми проминули приземкувату саманну будівлю, від якої тягло неймовірними пахощами вудженої риби, і з розгону ледь не вшнипилися писками в здоровецьку постать якогось бурмила. Він був оголений до пояса, і над ним здіймалася пара, наче від шаплика з гарячою водою. А ще від нього відгонило тими ж пахощами, що й від приземкуватої будівлі.
Бурмило озирнувся в наш бік, і я впізнав у ньому Демка Манюню, який з позаминулого літа став ще й Демком Триголовим — за те, що перед битвою натягав на плечі дошку з трьома головами, аби татари не знали, в яку з них цілити.
— Що, Барвінку, скучив за мною? — весело поцікавився Демко своїм гулким, наче з лісу, голосом. — А це хто? О, та це ж наш Куценький! У гості завітав, еге ж?
Якщо дідові харчі так подіяли на Барвінка, то що вже казати про Манюню? Його ноги були схожі на стовбури десятилітнього дерева, а руки нагадували нижні гілки Сторожового дуба, що височів біля Воронівки. І взагалі, мені здалося, що варто йому зрушити з місця, як земля під ним почне вгинатися.
Демко був страшенно радий моїй появі. Він навіть забув, що я просто так по гостях не бігаю. Демко схилився наді мною і заходився чухати попід шиєю, примовляючи: