І все ж таки Воронок зробив неможливе — вилетів з пастки майже перед самісінькими мордами татарських коней. Напасники загаласували. Їхні стріли засвистіли довкола нас. Наразі одна з них впилася під вухо Воронка. Той зробив ще кілька стрибків, тоді пронизливо заіржав і покотився по землі.
Швайка зіскочив з нього, вихопив шаблю і повернувся обличчям до найближчих переслідувачів.
— Хлоп’ята, женіть до Вирвизуба! — гукнув він до нас. — Здіймайте тривогу!
Проте Барвінок гнати не збирався. Він круто розвернувся, кількома стрибками дістався до Пилипа і став поряд з ним. Його вишкірена паща не обіцяла нападникам жодних приємнощів.
— Барвінку, ану негайно до Вирвизуба! — прикрикнув на нього Швайка. — Нехай хапаються за зброю!
Проте Барвінок і вухом не повів. Лише повернув у мій бік голову, ніби нагадуючи Швайці, що крім нього, є ще і я, Куций. А він, Барвінок, вважає за потрібне стояти поруч зі своїм другом до кінця.
І Швайка, здається, це збагнув. Його рука на мить притислася до настовбурченого Барвінкового загривка.
На якусь мить я затримався. Не водилося кидати товаришів у небезпеці. Проте Швайка гримнув так, що я мимоволі аж хвіст підібгав до живота.
— Жени до Вирвизуба, Куценький, жени щодуху! А ми тут затримаємо їх, наскільки вдасться. Ну, чом стоїш?
І я помчав. Намагався якомога менше показуватися над снігом, аби й мене не зачепила татарська стріла.
Стрибків за сотню я озирнувся. На тому місці, де стояли Швайка з Барвінком, уже ворохобилася велика купа людей.
Вирвизуба я наздогнав перед воротами зимівника. Він саме розмовляв зі сторожею. Угледівши мене, Вирвизуб аж рота роззявив.
— Куций, ти чому сам? — вигукнув він. — А Пилип де?
І я чи не вперше пожалкував, що не можу балакати по-людському. Тоді б він усе зрозумів за одну мить. А тепер лишилося хіба що вискнути і різко шарпнути його за кожуха.
На щастя, Вирвизуб мене зрозумів і без слів.
— На коні! — заволав він до козаків, що почали вже спішуватися. — Бийте в било! За мною!
І погнав свого коня в степ.
Летіли ми з ним, як ніколи в житті. І все ж не встигли. Коли дісталися того місця, де я залишив Швайку, бій уже закінчився.
Барвінок зі Швайкою лежали поруч. Навколо них валялося не менше двадцяти нападників. І чи не в половини з них були розірвані горлянки.
А ще ген на обрії, рятуючись від козацької помсти, котилися крихітні постаті втікачів…
Ховали ми Швайку на високій могилі. Поруч із ним поклали Барвінка.
— Нехай вони й по смерті будуть нерозлучні, — прошамкотів дід Кібчик. — Нехай і надалі стережуть разом нашу землю.
— Добре мовите, діду, — сказав заплаканий Вирвизуб. — У нашій пам’яті вони завжди будуть нерозлучні. А ще, гадаю, якби у вовків були свої святі, то Барвінок став би першим з-поміж них. Бо немає в світі нічого святішого, ніж віддати своє життя за друзів…
Пастка від Сестрички
Кілька днів я бігав сам не свій. З одного боку, я все ще був там — серед зимового поля, де на закривавленім снігу лежали мої рідні товариші. А ще я думав про те, чи зміг би я вчинити так, як вчинив Барвінок?
Проте хоч скільки я думав, а відповіді не знаходилось. Мабуть, тому, що я був ще зовсім молодий і жив у іншому світі.
А з іншого боку, мені було так світло на душі, що й не сказати. Ще б пак — у цьому світі я мав лиш одного друга — Грицика. А тепер знайшов ще й Барвінка! І то нічого, що він тепер Посланець. Для мене він назавжди лишиться тим Барвінком, з яким ми билися пліч-о-пліч.
А життя тим часом летіло так, що й угору ніколи було глянути. Скрізь, куди не кинь зором, зеленіла трава, на деревах замайоріло веселе листячко, а пані Малюшці заманулося подарувати Грицикові зо два десятки курчаток. Тож тепер вона сиділа на кухні в м’якому гнізді і час від часу обережно перевертала під собою яйця.
— Вам допомогти, тітко? — запитав я і додав, аби вона не мала сумніву: — Я теж умію працювати лапами.
— Що? — обурилася пані. — Ану, киш звідсіля!
І я подався геть. На пані не ображався, бо на це не було часу. Навколо творилося таке, що аж подих перехоплювало! Грициків татко десь роздобув невеликого тракторця з плугом. Півдня чаклував над ним, а я крутився поряд і сподівався бодай чимось прислужитися. Проте, на жаль, Грициків татко обійшовся без моєї допомоги. По обіді тракторець загарчав, Грициків татко взявся за важелі і спрямував його на город. Там він опустив плуга, і той одразу заходився вергати землю, залишаючи по собі масні скиби. Грицик з мамою ходили слідом і кидали в свіжі рівчаки картоплину за картоплиною.