Невдовзі ми проминули останні городи і вихопилися на ґрунтову дорогу, яка широкою дугою відділяла Воронівку від луків. Сестричка одним довгим стрибком переплигнула через неї і вихилясом подалася туди, де над вузенькою річечкою горбився місток. Вона з усіх сил хотіла відірватися від мене. Проте я, як і до того, не відставав ні на крок. Пишний хвіст вихляв перед моїм носом усе ближче. Я вже розрізняв на ньому кожну волосинку. Нарешті він заступив мені весь світ, і я роззявив рота, аби вчепитися в нього…
Нараз хвіст кудись щез. Краєм ока я встиг угледіти, як Сестричка стрімко розвернулася уподовж річечки. А тоді переді мною промайнуло поросле ряскою водяне плесо, і я з усього розгону втелющився писком у глевкий намул.
Пирхаючи і паленіючи від сорому, виліз я на берег. Вода й намул забивали ніс і застили очі. А коли я їх протер, то перше, що вгледів, була Сестричка. Суха й неушкоджена, вона витанцьовувала на містку, захлинаючись від реготу, і глузливим голосом наспівувала: «Ти миршавенький Кудлатик, Клишоніжко-дурнуватик!».
Від цих її слів я аж зубами скреготнув: це я клишоніжко? Це я дурнуватик?! Та що ж це вона собі таке дозволяє! Ну, постривай, зараз ми розберемося, хто з нас дурнуватик, а хто клишоніжко!
Ображена кров древніх вовків забурунила в мені з новою силою, і я, не обтрушуючись, стрілою рвонув до мосту.
Проте Сестричка не чекала, поки я її схоплю. Вона показала мені язика, зіскочила з містка й подалася межи кущі з такою швидкістю, ніби щойно виспалась і стала на ноги. І якби не її рудий хвіст, я давно загубив би її з очей.
— Ніколи не наздоженеш! — долинало вже віддалік. — Мене ще жоден клишоніжко не наздогнав!
— А я — дожену! — вихопилося з мене.
Так, хай би що там сталося, а я мушу її наздогнати і вчепитися за нахабне руде хвостисько. Хай навіть саме небо впаде на мене, а я все ж доб’юся свого!
Я навіть не завважив, коли ми перелетіли через луки і забігли в густий перелісок. Вітер, що бив мені в писок, війнув торішньою прілістю, свіжими пагінчиками і ще чимось — тривожним і незнаним. Проте принюхуватися було ніколи — я гнався за цим гидким, за цим боягузливим рудим хвостиськом!
— Гей, ти, брехлива Сестричко! — гукав я на бігу. — Що, боїшся зійтися в чесному бою?
Сестричка озирнулася, і по її хитрих очицях я зрозумів, що вона битися й не збиралася. Вона задумала щось інше.
— Спочатку дожени! — під’юджувала вона мене. — Дожени, а потім подивимось, чия візьме…
Зненацька в мої ніздрі з розмаху вдарив якийсь інший запах — різкий, пронизливий, від якого моя шерсть сама собою піднялася дибки. Він ішов з глибини шипшинових кущів, що росли край галяви. Тієї ж миті я почув швидкий шепіт, що долинав звідтіля:
— Тату, я його впізнав! Це той, що крутився з людськими дітьми біля Вовкулацького кута! Від нього йде точнісінько такий запах!
— Віррно, Гирку, — страшно прогарчав у відповідь грубий і густий, наче в діжу мовлений, голос. — Тільки, здається, він теж унюхав нас із тобою. То ти ось що: жени кущами до мосту і перекрий дорогу до села, а потім ми з тобою завернемо цього пуцьвірінкам туди, де зачаїлася наша мама. Нехай і вона трохи розважиться…
Мої лапи зупинилися самі собою. А потім крутонулися на місці й понесли мене назад.
— Ти куди? — гукнула Сестричка. — Що, передумав битися?
Проте мені було вже не до неї. Жахний запах підганяв мене. Краєм зору я помітив, як за кущами — майже нарівні зі мною — замиготіло щось сіре. І було воно набагато більше від мене.
— Зупинися! — долетів до мене голос Сестрички. — Ти що, злякався? А хто ж тільки-но хвалився розірвати мене! Зупинися, кажу, боягузе!
Ні, Сестричко, називай мене як хочеш, а я зупинятися не збираюся! Бо те сіре, що біжить врівень зі мною за кущами, було куди страшніше за твої образи. Від нього відгонило зверхністю, презирством і лютою зненавистю. Від нього несло смертю.
Я біг, скільки ставало сил. Вітер забивав мені подих, шипшинові колючки впивалися у вуха, хапали за шкіру, а серце, здавалося, от-от розірве мої груди.
— Молодець, Гурку! — підбадьорливо прогурчав позаду грубий голос. Схоже, Гурків батько вибрався з кущів і біжить за нами. — А тепер завертай його туди, де наша мама!
— Так-так! — надривалася від узлісся Сестричка. — Спочатку пограйтеся з ним, потягайте цього пуцьвірінка за вуха!
На луки ми вихопилися одночасно з Турком. І лише тепер я побачив, який він здоровецький. Зростом він мало поступався дядькові Бровкові, а іклиська мав чи не більші. Гурко стелився над землею довгим скоком, а з його широких грудей вихоплювалося дуже й розмірене дихання.