— Що, собачий вилупку, впіймався?! — з хижою зловтіхою загарчав він. — Але не бійся, ми тебе згамаємо не зразу. Спочатку поганяємо, як зайчика-побігайчика, по всьому лісі…
І це скидалося на правду. Гурко був такий переконаний у своїй перевазі, що навіть сповільнив біг, аби я вихопився вперед.
Зненацька щось безмежно довге й сліпуче вдарило нам у очі. І майже водночас почувся тихий гуркіт машини, що вигулькнула з-за повороту польової дороги.
Гурко стрімко спинився, а тоді, наче перелякане щеня, припав до землі. Схоже, він понад усе боявся нічного світла.
А водій, певно, щось завважив, бо машина почала розвертатися в наш бік.
— Назад, синку! — прогарчало позаду. — Завертай назад, бо в тієї людини може бути ружжо!
Гурко миттю розчинився за найближчим кущем. А Гурків татко гарчав уже до мене:
— Пощастило тобі, малий негіднику, і цього разу. Але нічого, ми ще зустрінемось. Тож чекай у гості!
Машина ще раз пройшлася по луках світлом фар, але нічого не висвітивши, знову звернула на польову дорогу. А я на неслухняних лапах ледве дістався до своєї буди і впав перед нею.
— Щось трапилося? — дядько Бровко показав голову над перелазом. — Ов, та в тебе, хлопче, такий вигляд, ніби за тобою лісові парубки гналися!
— А таки гналися, — понад силу прохарамаркав я. — Батько та його син Гурко. А їхня мати чекала, поки вони завернуть мене на неї. Добре, що машина відігнала їх своїм світлом.
— Ага, — сказав дядько після тривалого мовчання. — Пізнаю їхні хитрощі. Як знаю і те, що вони від свого не відступляться. Так що, Кудлатику, не гасай ночами де попало, бо наступного разу можеш і не врятуватися.
Петько Макогін
Тієї ночі сон довго не приходив до мене. Мені навіть на мисочку з вечерею дивитися не хотілося. Я ніяк не міг отямитися після всього, що зі мною трапилося. Так, мені страшенно пощастило, що на дорозі з’явилася машина. Інакше я не лежав би зараз у цій затишній буді, і взагалі, ніхто б не знав, куди я подівся і де мене шукати.
Потім перед моїми очима виникла Сестричка, і я аж скрипнув зубами від злості: ця хитрунка знов обвела мене, як малого цуцика. І коли я нарешті порозумнішаю?
А потім я пригадав, як зовсім недавно скаржився дядькові, буцімто мені соромно за Грицика теперішнього перед тим, який жив на п’ятсот років раніше, — і аж вискнув від презирства до самого себе. Я тоді майже запідозрив його у боягузтві — а от що сказав би він сам, якби довідався про те, як я повівся сьогоднішньої ночі? Мабуть, перестав би зі мною знатися. Сказав би: йди собі, Кудлатику, куди хочеш, бо мені такі друзі не потрібні… І що я тоді робитиму, до кого притулюся?
Ні, як усе-таки гарно, що люди не розуміють нашої мови і Грицик так ні про що й не довідається!
Проте Грицик таки щось запідозрив. Він вийшов із ранцем за плечима і вигукнув бадьорим голосом:
— Привіт, Кудлатику! Пора до школи… — А тоді поглянув на мою незайману мисочку і стривожився: — Та ти ж нічого не їв! Що це з тобою? Чи не захворів? Ану, давай свого носа…
Рука в нього була така тепла, що аж гаряча. І від неї так пахло моїм рідним, моїм любим Грициком, що мені аж сльоза покотилася з очей!
— Ти плачеш, Кудлатику? — не на жарт сполошився Грицик. — Та що це з тобою?
Я заспокійливо лизнув його руку: мовляв, не переймайся, Грицику, зі мною все гаразд. Просто не вартий я твоєї любові.
Цього разу ми до школи не поспішали. Я притискувався до Грицикових ніг і тільки те й робив, що озирався навкруги та нюхав повітря. Мені весь час ввижалося, що Гурко чи його батько от-от визирнуть з бур’янів або чекатимуть за вигином найближчої стежки.
— Здається, Кудлатику, ти таки захворів, — вирішив Грицик і зупинився. — Може, повернешся додому?
Я лише стріпнув головою і ще тісніше притиснувся до його ноги. Ні, Грицику, не проганяй мене! Якщо мені страшно, коли я поруч з тобою, то що ж воно буде, коли я повернуся на порожнє подвір’я? Я ж тоді просто помру зі страху, бо на мене з-за кожного куща щиритимуться Гурко зі своїм батьком! Звісно, є дядько Бровко. Проте він сидить у сусідньому дворі, та ще й на ланцюзі, тож навряд чи зможе прийти на допомогу, коли щось станеться.
На щастя, як тільки ми вийшли зі своєї вулички на дорогу, страхи мої почали щезати. До Грицика приєднувалися інші хлопці та дівчата, що теж квапилися до школи. Вони весело віталися одне з одним, ділилися останніми воронівськими новинами чи просто підстрибували й реготали так, що мої страхи щезли остаточно.