— Їдьте за нами, — звелів їм Швайка. А сам вихопився наперед. Мабуть, йому треба було ще дещо обдумати.
Зарембине каяття
А от Грицик волів залишитися поміж челядників. Він приязно глянув на одного, на іншого, тоді по-дружньому усміхнувся і сказав:
— Давно не стикався з такими гарними хлопцями. То як вам живеться?
Гарні хлопці спочатку глипали на нього з-під лоба, але проти Грицикової посмішки ніхто не міг довго встояти. Тож обличчя челядників трохи проясніли.
— Та нічого, — відказав один. — Слухай, а чи не ти будеш тим Грициком, що списи на льоту ловить?
— І стріли теж інколи вдається піймати, — скромно зізнався Грицик.
Челядники в захваті витріщилися на нього.
— Кажуть, шаблею в тебе і впритул не можна вцілити, — втрутився русявий молодик. — Брешуть, мабуть.
— Та ні, — відказав Грицик і приязно поплескав його по плечу. — От коли випаде вільна хвилина, я стану під стіною, щоб відступати було нікуди, а ти рубатимеш мене шаблею. І згори, і збоку, і як завгодно. Коли влучиш — твоя взяла, а коли промахнешся — щигля дістанеш.
— Одразу чи після? — заусміхався русявий.
— Ні, під час бою. От, скажімо, ти промахнувся. То коли знову підніматимеш шаблю, я підскочу до тебе і дам щигля. І знову відскочу до стіни.
Тепер вже заусміхалося кілька челядників. Лише товстун похмуро їхав позаду. Тепер він скидався на мокру курку. Мабуть, йому ввижалася паля.
— Слухай, Грицику, а Швайка й справді зможе замовити за нас слово перед паном? — знову не втримався русявий.
Навколо миттю запала мовчанка. Мабуть, це запитання непокоїло не лише його.
— Гадаю, він щось та придумає, — запевнив Грицик і тут-таки лукаво примружився: — Ой, хлоп’ята, а це правда, що ваш пан звелів у дворі ставок для нього викопати?
Челядники перезирнулися. Напевно, їм не велено було розводитися про Зарембині забаганки.
— Правда, — зрештою наважився один. — Він там купається.
— А чого ж не в річці? Невже боїться, що його викрадуть, як два роки тому?
Челядники стенули плечима. Говорити кепсько про свого пана вони не наважувались.
— Я чував, що ваш пан збирає особистих охоронців по всьому світі, — вів далі Грицик. — Причому, кажуть, збирає поодинці. Одного евена, одного угра, одного волоха, одного тевтона. Щоб вони не змогли проти нього змовитись, як позаторік.
— Тевтонів у нього двійко, — уточнив хтось із гурту. — А поляків аж троє. Ще є два литвини, сакс, троє наших…
— Но-но, — почулося позаду. То на мить гонорово підвів голову товстун, проте видіння палі знову змусило його опустити голову на груди.
Так, майже попаски, ми їхали чи не півдня. А коли сонце почало хилитися до обрію, Швайка спинив коня і поманив Грицика до себе. З хвилину вони тихо перемовлялись, а потім Грицик знову повернувся до челядників.
— От що, хлопці, — почав він іншим, серйозним голосом. — Зараз ви завернете в оту балку і трохи там перепочинете. А ми зі Швайкою поїдемо далі. А коли побалакаємо з вашим паном, то вернемося й дамо вам знати.
— А що буде, коли пан звелить вас затримати? — стривожено поцікавилися з гурту.
— Але ж не вродився ще той, хто нас міг би затримати, — всміхнувся Грицик і ворухнув поводом.
За хвилю балка з Зарембиними челядниками зникла з очей.
Під вечір перед нами засиніла вузенька стрічка веселої річечки Золотоношки. Вона звивалася в пишних травах так, що здавалося, не текла, а затіяла якусь цікаву гру з метеликами, бабками та басовитими джмелями. На тому боці, за смугою жовтаво-сріблястого піску, метушилося близько сотні обірванців. Одні копали землю, інші робили заміси, снували з важкими коробами, тесали дерево. За їхніми діями спостерігало з десяток наглядачів. Нагаїв вони не шкодували.
Ліворуч, на невеликому пагорбі, стояла приземкувата кам’яниця. Її оточував високий і густий частокіл.
— Своєму шатру, схоже, пан Заремба вже не довіряє, — весело вишкірився Грицик. — Боїться, що охоронці знову скуштують мухоморів і почнуть кремсати його своїми шаблями. Тож вирішив за краще сховатися за мурами.
— Позаторік ця кам’яниця належала згарівському підстарості, — похмуро сказав Швайка. — Отже, так, хлоп’ята, — звернувся він до нас. — Ти, Барвінку, заховайся за он тими кущами і чекай, коли я подам тобі знак. А ти, Куценький, — за мною…
Він наблизився до воріт, вдарив носаком у коване залізо і погукав:
— Є хто живий? Ану, відчиняйте!
Ворота загули, наче по них ударили довбнею. А тоді в них прочинилося маленьке віконце і похмура пика підозріло оглянула прибульців.