Уявивши таку зворушливу картину, Грицик мало не рохнув від захвату, наче втішене порося. Атож, він зійде з галери і буденним голосом, наче йдеться про якусь дрібницю, сповістить, що ця галера — скромний дарунок для старости черкаського і всього славного товариства козацького. І, вдаючи, ніби він тут п’яте колесо до воза, відійде убік.
Проте це споглядання тривало лиш якусь мить.
— Товариство, годі обійматися! — щосили вигукнув він. — Зараз синопська сторожа відчинить ворота і на нас посуне тисяча яничарів! А чим ми її зустрінемо, га? Тож кидайтеся хто куди та хапайте все — ножі, кинджали…
— Не треба кидатися, — почувся Саньків голос. Він саме вилазив з люка, що вів у глибину галери. На його плечі висіло кілька луків, у руках був оберемок стріл. — Там унизу стільки зброї, що її вистачить на всіх.
Козаки з невільниками гуртом сипонули вниз. Санько підійшов до Грицика, кивнув на ворота і запитав:
— Що думаєш чинити далі?
— Треба якось їх затримати, доки наші не вернуться на чайки. І ще… — Грицик нетерпляче переступив з ноги на ногу, — непогано було б і цю галеру з собою прихопити.
— А заодно й пошкодити всі човни, які тут є, — підказав Санько. — Щоб у турків не виникло бажання гнатися за нами бозна-куди.
— О! — сказав Грицик. — Це правильно! То я, мабуть, мотнуся по причалах, а ти подумай, як тих турків подовше протримати біля воріт… Стій, а що це воно там гупає?
І справді, з глибини галери долітали глухі удари.
— Схоже, хтось днище рубає, — сказав Санько.
— Що?
Розштовхуючи невільників, які вже піднімалися вузькими східцями зі зброєю в руках, Грицик стрімголов скотився вниз. У низькому задушному приміщенні чадно палахкотіло кілька віхтів. А двоє виснажених чоловіків з хеканням вганяли леза сокир у днище і зловтішно примовляли:
— Ось тобі!
— За всі наші муки!
Їхні ноги вже були по кісточки в воді.
— Стійте! — заволав Грицик. — Ви що це робите?
Чоловіки озирнулися на нього.
— Як що? — відказав один. — Ми на ній три роки мучилися.
— Ворогам своїм не побажали б такого, — додав другий.
— А на чому будете додому добиратися? — гарикнув Грицик.
Чоловіки перезирнулися.
— Ми про це й не подумали… — почав один з них.
— А не завадило б. То робіть що хочете, а щоб дірка була закрита!
«Йолопи, — лютував Грицик, пробираючись нагору. — От же ж йолопи!»
Йому достатньо було побіжного погляду, аби зрозуміти, що на цій галері море вже не подолати. І все, про що він щойно мріяв, піде собаці під хвіст. Ет!
Посеред сходів дорогу йому заступив Ротько Беззубий. Очі йому палали від захвату.
— Грицику, ти видів, які коштовності в капудановій кімнаті? — почав він. — Схоже, ці товстопузі злидні займалися тільки тим, що грабували. Одні мечі на стінах чого варті! А килими, а…
— Та йди ти під три чорти зі своїми килимами! — прогарчав Грицик з такою злістю, що в Ротька підігнулися коліна.
На палубі вже не метушилися. Чулися короткі й чіткі Санькові слова. Сотня козаків та колишніх невільників з луками в руках стояли обіч облавків. Решта спішно перебиралися з галери на чайки, аби й звідтіля зустрінути стрілами тих, хто висуне носа з воріт.
Проте Грицикові було не до споглядання. Він усе ще кипів люттю.
— От же ж йолопи! — видихнув Грицик, зупинившись поруч з Саньком. — Таке добро знищили!
— Ти про човен? — повернувся до нього Санько. — Кинь, кому він потрібен на Дніпрі! Ти краще роби те, що збирався. Чуєш, он уже в ворота грюкають!
І справді, ті з турків, хто вцілів, устигли вибратися на берег і тепер з усіх сил тарабанили в браму.
— Тривога! — репетували вони. — Корабель захоплено!
На стінах забігали вартові, спалахнули смолоскипи. Невдовзі синопські мури вкрилися десятками темних постатей. І поки вони схилялися вниз, намагаючись щось розібрати у передранковій сутіні, пролунав гучний Саньків голос:
— Бий їх!
З темряви полетіла хмара стріл і сторожу здмухнуло зі стін. А Санько не вгавав:
— Хлопці, зараз турки відчинять ворота! Цільтесь туди! І не жалійте стріл!
Вчасно згадав Санько про ворота, бо не встиг він замовкнути, як вони натужно заскрипіли і на набережну вихопився натовп яничарів. Свиснула злива стріл — і яничари поспіхом відкотилися назад.
Проте надто вже багато було їх. Зі свого місця Санько бачив, як увесь простір по той бік воріт вщерть заповнили озброєні турки. Ще за якусь хвилину, прикриваючись щитами, вони знову посунули на пристань. Тепер турки вже знали, де їхній ворог. А як боротися з ворогом, їх не треба було вчити.