Найбільше старався Демко Триголовий. Його сакви були набиті так, що він не знав, куди подіти дошку з трьома головами. Добре, що поруч були земляки.
— Давай їх сюди, — сказав Демкові Тиміш Одуд і приторочив голови до своїх саков. — Хоч я й не допну, навіщо ти напхав стільки того жіночого дрантя. Для князівни якоїсь стараєшся, чи що?
— Еге ж, — розплився в посмішці Демко. — Але моя Ждана така, що ніяка князівна з нею не зрівняється!
Рушили під вечір. Переповнені сакви важко теліпалися на кінських боках. Віялом розсипалася козацька сторожа, пильнуючи буджаків. Бо хоч і налякані ті, але жадібність може пересилити страх.
Швайки з ними не було. Одразу по обіді з півсотнею своїх людей переправився він за Дніпро і подався під Перекоп. Життя ще не закінчилося, і від Менглі-Гірея можна було чекати чого завгодно. Тож насамперед потрібна стежа за Кримом.
Князь помітив Грицика, що їхав неподалік у гурті татарчуків, вивільнених з полону, і розповідав їм щось веселе.
— А чого ти не зі Швайкою? — здивувався Глинський.
— Він мене відпустив, — уникаючи княжого погляду, відповів Грицик. — Маю одну справу.
Наразі князь завважив, що в Грицика сакви такі самі повні, як і в Демка.
— А ти що везеш? — запитав він і тицьнув пальцем в одну із саков. — О, та в тебе тут не лише зброя!
— Та… — чи не вперше в житті не спромігся на відповідь Грицик.
— Він хоче викрасти собі наречену, — відказав за Грицика татарчук, якого, як уже відав князь, звали Ренатом.
— Викрасти? — підняв брову Глинський. — Він що, потатарився?
— Він — ні. Але цього хочу я.
— Чому?
— Бо вона моя сестра.
— Зрозуміло, — кивнув головою князь. — Звичаї предків порушувати не годиться. І хто ж йому помагатиме її викрадати?
— Я, — сказав Ренат.
— Ти? — здивувався князь. — Власну сестру?
— Так, — підтвердив Ренат. — Бо він — найвірніша людина в світі.