Грицик з шумом увібрав у груди повітря.
— Голову мені мало стяти, — у відчаї простогнав він.
— Це ж за що? — здивувався Колотнеча.
— За те, що підбив хлопців на таке. Знав же, що буде небезпечно, хотів же підбити на таке чужих, проте полінувався!
І він з люттю стукнув себе по коліну.
— Усі ми розумні задньою думкою, — втішив товариша Колотнеча. — І що ж було далі? — звернувся він до полоненого.
— Потім беки відібрали зо дві сотні людей і сказали, що такі боягузи годяться хіба як ясир.
— То що — їм голів не рубали? — з надією поглянув на полоненого Грицик.
— Ні. Наш сотник казав, ніби хан передумав. Мовляв, від живих користі більше. То їх прив’язали до лат і кудись погнали.
— А куди саме, не відаєш?
— Ні. Але наші подейкували, ніби їх погнали у Крим.
— Звісно, що в Крим, — підтвердив Колотнеча, наче сам був при тому. — Більше нікуди.
— Отже, в рабство, — повільно мовив Грицик. — І все через мене.
— Облиш! — прикрикнув на нього Колотнеча. — Хто ж відав, що воно так обернеться? Краще скажи, що з цим робити? — кивнув на полоненого Колотнеча.
Той зіщулився.
— Роби що хочеш, — відмахнувся Грицик.
Колотнеча в задумі відкусив задирку на пальці і сплюнув на землю.
— Гаразд, — сказав він. — На цей раз ми твоєї голови не чіпатимемо. Але затям: коли твої друзі будуть і далі плуганитися слідом за нами, то матимуть справу не лише з моїми хлопцями, а й з кримчаками. Бо ми супроводимо не когось там, а самого посла від Менглі-Гірея. Затямив?
— Так, шановний, — догідливо закивав той.
— А тепер — киш звідсіля!
Полоненого мов вітром здмухнуло.
КОМИШАНА ДИВОВИЖА
У козацькому таборі все було так, як і належить. Рибалки закидали неводи, сторожа роз’їжджала далеко в степу, нові прибульці відсипалися з далекої дороги. Чинбарі та ковалі…
У тому то й річ. Раніше ковалі працювали окремо від інших, чинбарі теж не цікавилися нічим, окрім чинбарства. А тепер найкращий з чинбарів Гаплик і найбільший умілець серед ковалів Стукач порозумілися настільки, що раз по раз ходили, ні, скоріше бігали, одне до одного в гості. Тим, хто цікавився, з якого дива вони так подружилися, Гмукало зі Стукачем радили не сунути свого носа до чужого проса. Згодом до них приєднався місцевий маляр Онисько.
А коли вони не мали часу на зустріч, між ними снував Телесик. І при цьому вигляд у нього був такий утаємничений, що всі розуміли: пахне чимось незвичайним.
Так воно й сталося. Якось Івасик прибіг до Демка і захекано сповістив:
— Гайда, кличуть.
Демко, пожбуривши на півдорозі величезний оберемок галуззя, що ніс до вогнища, затупотів слідом за Телесиком.
— Ти ж це куди?! — гукнув йому навздогін дід Кібчик. Проте Демко лише рукою відмахнувся.
— Зараз, діду!
Ліва брова у діда Кібчика здивовано поповзла вгору: це був чи не перший випадок, коли онук не послухався. І доки дід Кібчик збирався на силі, аби гримнути на нього, як годиться дідові, за Демком і слід здимів.
Невдовзі на затишній галяві серед комишів зібралося добре товариство. Стукач притарабанив з собою ваговитого клунка.
— Ну от, — сказав він і скинув клунка на землю. — Готово.
— Та невже! — радісно вигукнув Демко і нетерпляче простяг руку.
— Зачекай, — зупинив його Стукач і озирнувся на Івасика. — Ану, хлопче, ще раз поглянь, чи не зирить хто за нами.
Івасик щез у кущах. За хвилину повернувся з іншого боку.
— Ніде нікого, — сповістив він.
— Тоді примірюй, — дозволив Демкові Стукач.
Демко приміряв і з-під обнови глухо долинуло:
— Ох і лепсько! Дуже добре!
— Я теж так гадаю, — вдоволено махнув головою Стукач. — Хоча, звісно, часу було обмаль. Бо я міг би так обшити їх залізом, що жодна стріла не візьме. А кігті як?
— Наче зроду такі були, — радісно сповістив Демко.
— А голову не тисне? — поцікавився Гаплик. — Бо я боявся, що шкіра зсохнеться й тиснутиме…
— Та ніби не тисне…
— Циклопове око якесь не таке, — забідкався Онисько. Він був найграмотніший між товариства і знав такі слова, як циклоп, гарпія і навіть Медея. — От я зараз його ще трохи…
— І так зійде, — заспокоїв його Стукач.
— А за око зручно смикати? — знову встряв Гаплик.
— Ще й як!
— Це добре, — сказав Гаплик. Після цього він схилив голову набік і зауважив: — А от біля шиї не завадило б трохи шерсті наростити…
Звідкілясь під ногами у дорослих вродилися Івасикові друзі. Очі їм збуджено виблискували, а ноги аж підстрибували з нетерплячки. Нараз Івасик не стримався і смикнув Ониська за холошу.