Його погляд поповз по стовбуру крайнього від галяви дерева. Нараз Швайка посміхнувся: хитро придумано! Хтось підрубав дерево так, що варто найменшого поштовху — і воно впало б поперек лісової дороги. А щоб білизна зрубу не впадала в око, він був прикритий шматком кори. Швайка перевів погляд трохи вище. Так і є, від дерева через дорогу тягнулася старанно прихована в гіллі міцна мотузка. Вела вона до іншого дерева — крислатого й густокронного. Там, мабуть, мають ховатися ті, що в потрібний момент смикнуть за мотузку. Молодець Барвінок, вчасно привів його сюди! Тепер він не мав жодного сумніву, що саме тут козацтву готується зустріч.
Повільно, як трава росте, висунувся Швайка з-за куща. Перед ним розкинулася простора галявина. Її перетинала дорога — саме та, по якій мають пройти черкасці з переяславцями. І по ній, зовсім не криючись, широкою ходою крокував незнайомець. З протилежного краю галявини йому назустріч вийшло кілька чоловік.
— То що вивідав? — запитав вивідника один з них, певно, старший.
— Коли нічого не станеться, шановний Ахмете-ага, — схилився перед ним вивідник, — то передні уруси з’являться тут за якихось півтори-дві години.
— Нам не передні уруси потрібні, нам потрібні їхні вози, — гигикнув той, хто стояв поруч з Ахметом-агою. Ага теж посміхнувся, та за мить посмішка щезла з його обличчя і він гукнув у гущаву: — Батирі, покваптеся!
— Та ми й так уже всі в піні, — почулося з лісу.
Нараз Швайка завважив, що на тому боці галявини кілька грубих дерев схилилися ще більше — так, наче збиралися впасти не те що від поштовху, а від найменшого подуву вітру. Від них до дерев, що стояли по інший бік дороги, теж вели мотузки, майже не видні в лісових сутінках. А ще в кронах найгустіших дерев, що стояли край галявини, Швайка нагледів кілька великих гнізд. Не інакше, в них мали засісти стрільці, щоб відстрілювати козаків на вибір.
Потому Швайка так само повільно втягнув голову за кущ і сірою тінню ковзнув у хащі. За півгодини вони з Барвінком дісталися передової застави. Поміж вивідниками Швайка завважив і Колотнечу.
— Ну, що? — вигукнув той.
— Маємо роботу, — коротко кинув Швайка. — Попереду засідка.
— Оце наше! — зрадів Федір.
За кілька хвилин дві сотні козаків безшелесно розчинилися по обидва боки дороги. Передню заставу теж було збільшено чи не втроє. До її складу увійшли найвправніші стрільці з луків. А козацька валка, як і раніше, скрипіла возами, перегукувалася, посвистувала і взагалі вдавала, ніби нічого не чує й ні про що не здогадується.
За сотню кроків до галявини Швайка повернувся до козаків і попередив:
— Найперше цільте в тих, хто в гніздах…
То було дивне відчуття — іти під націленими на тебе стрілами. Швайка уявив, як видираються на дерева останні татари, як натягуються луки, готові щомиті відпустити тятиву. Утім, ніхто з них стріляти не буде, це трапиться трохи пізніше — коли передні козацькі вози дістануться протилежного боку галяви. І тоді з тріском впадуть поперек дороги дерева і майже впритул з кущів та гнізд свиснуть сотні стріл. А ще за кілька хвилин на ошелешених козаків налетять основні татарські сили, що зачаїлися на краю Чорного лісу. Шкода лише, що ніколи було дізнатися, скільки їх.
Коли до галяви лишилося кілька кроків, Швайка приклав два пальці до вуст — і тишу розірвав дужий, аж у вухах залящало, розбишацький посвист. І не встиг він змовкнути, як у крони дерев зі свистом врізалася хмара козацьких стріл і татарські лучники перестиглими грушами посипалися на землю. Тієї ж миті жахно скрикнули татари, що зачаїлися в кущах по той бік галяви: в їхні спини майже впритул вдарило дві сотні козаків.
Опору не було. Ошелешені такою несподіванкою, татари кинулися хто куди, проте на них звідусіль чатували гострі козацькі ножі. А за тими, хто зумів вирватися з цього побоїська, по п’ятах гналися найпрудкіші козаки на чолі з Тимішем Одудом.
— Тимоше, довго не бігай! — крикнув йому навздогін Швайка.
— За годинку вернемося! — долинуло з-за дерев.
Проте Одуд повернувся набагато раніше. І гнав Тиміш так, начебто не він, а за ним гналися.
— Там… — затинаючись, почав він. — Там чамбул татарський!
Мав рацію Ротько Беззубий: у діброві, неподалік від Чорного лісу, зачаївся великий татарський загін. Без сумніву, саме він під час кривавої веремії мав вдарити на козаків збоку.