— То будь обережнішим, — порадив Чорторий. — І не відставай.
Невдовзі печера перетворилася на вузький кривулястий хідник. Він вів спочатку униз, потім угору, потім кудись убік, аж доки не вивів їх до печери, яка нагадувала велетенську грушу, що боком лежала на землі. Звідкілясь згори сіялося слабке, мерехтливе світло.
Заходити до печери Чорторий не поспішав. Він повів у її бік смолоскипом і обернувся до Санька.
— Сюди я, розумієш, не заходив, — ніяково посміхнувся він, стишуючи голос до шепоту. — Чомусь не хотілося.
Коли по совісті, то й Івасика теж наче стримувало щось. Так, ніби він зненацька опинився перед прірвою.
А от Санька у печеру немовби якась сила потягнула. Він узяв у Чортория смолоскип і ступив уперед.
Нараз відчув, як його пронизав нез’ясовний дріж. І то було не від переляку — просто його трусило, немов у лютий мороз, і він нічого не міг подіяти з собою. Наразі збагнув, що не мороз тому виною, а десь поруч нуртує, струшуючи стіни, якесь інше, потойбічне, незбагненне й могутнє життя. І те нуртування то віддалялося, майже сходячи на мертвотну тишу, то знову наростало, народжуючись з якогось неймовірно віддаленого грому…
Він підняв смолоскип і почав придивлятися до стін. Його увагу привернула та, що була праворуч від входу. У ній, на рівні пояса, було щось схоже на нору, яку спочатку завалили каменем, а тоді зашпарували всі щілини.
Санько постукав по стіні колодкою ножа і від неї відвалився шмат затверділої глини. Тоді, вже не роздумуючи, він заходився виколупувати глину кінчиком леза. Невдовзі його здогад справдився — то й справді був камінь, що затикав нору. Санько засунув пальці в заглибини і потягнув камінь на себе. Камінь хоч і не зрушив з місця, але ворухнувся.
— Допоможіть, — покликав Санько товаришів.
За хвилину камінь упав на долівку, і очам відкрилася діра, схожа на неймовірно глибокий колодязний отвір. Він був націлений прямісінько туди, звідкіля сіялося світло.
Зненацька Івасикові здалося, ніби з діри повіяв вітерець. І від того подуву він відчув себе незмірно хоробрішим. Настільки, що якби перед ним і справді виявилася прірва, він без роздумів ступив би в неї. А тут — подумаєш — просто якась дірка…
Він обійшов Санька і схилився над отвором.
— Ти що? — вигукнув Санько, і в його голосі почувся неприхований переляк. — Ану геть звідтіля!
Івасик випростався.
— Та я нічого, — ніяково промимрив він. — Я ж тільки хотів подивитися…
— Подивитися… — пирхнув Санько. — А потім відповідай за тебе!
Він віддав смолоскипа Маркові і сторожко наблизився до діри. Єством відчував, що за нею починається щось таке, чому немає ні початку, ні кінця, ні пояснення, ні навіть назви. Нараз якась сила м’яко притягла його впритул до стіни. А тоді так само м’яко відпустила. Повільно схилився він над дірою і тієї ж миті голова його наповнилася якимось дивним, незбагненним шелестом. Так шелестить опівнічний ліс до заблукалого мандрівника. Він то приваблює його тихим лагідним шемранням м’якого листя, то змушує здригнутися від тріску галузки під ногою нічного звіра… Проте тут не було ні ночі, ні листя, ні хижака — лиш одна бездонна прірва безокими очима дивилася на Санька. Однак Санькові здалося, ніби там, у незбагненній глибині, спалахувало, щезало і знову спалахувало безліч стрімких рухомих блискіток. Мимоволі пригадався глибоченний колодязь, над яким він схилився якось опівдні і нараз завважив далеко на дні тремтіння опівнічних зірок.
«Це ви — зорі, — зненацька пробився до нього чийсь голос. — А ми — справжні…»
Голос той був ледь чутний, але належав не якійсь кволій істоті. До Санька з неймовірної відстані зверталося щось дивовижно могутнє — могутніше за небо й землю. Власне, то була навіть не істота — це була Темрява, бо лише в ній бачиться відстань; це був Простір, що своєю неосяжністю перевершував найвищі небеса. Тут не було потреби у звичному світлі чи сонці. А коли й була, то достатньо лише крихітної блискітки — он як ті світлячки, що, наче малі діти, весело ганялися одне за одним по той бік цього підземного колодязя.
Тепла хвиля штовхнула Санька в груди, і він згадав, що колись теж був таким світлячком, і теж гасав у цій живодайній Темряві, доки не вибрався під Сонце, на теплі води, на ясні зорі…
А ще в нього увійшла впевненість, що сюди, до цього підземелля, заходили і дід Кудьма, і дід Куделя, і безліч старих і не дуже старих волхвів-віщунів, про яких Санько не мав досі жодного уявлення. А дід Кудьма ніби чекав, коли про нього згадають. Звільна гойднулася темрява — і з неї вирізнилося його посічене древніми зморшками обличчя.