— Ну й брехло! — не втримався Чорторий. — Щоб Санько та став змією!
— Ніяке я не брехло! — палко запротестував Івасик. — Бачив би ти, що почав викомарювати Санько, то не казав би такого!
— І що ж він викомарював?
— А те… Зіп’явся на свій хвіст, обвився навколо стовбура і почав викидати свого язика на мене, ніби жаба на комаху! — Івасик обурено поглянув на Санька, а тоді повернувся до Чортория. — І ти теж добрий. Підбіг до дерева й почав сичати на мене.
Санько з Чорториєм переглянулися. А тоді по Марковому обличчю ковзнула усмішка. Мабуть, він подумав, що Івасик жартує, і вирішив підтримати його.
— Я? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Щоб я та сичав на тебе? Бути такого не може!
— А от і сичав! — наполягав на своєму Івасик. — Сичиш і підстрибуєш, сичиш і підстрибуєш. І що дужче сичиш, то вище підстрибуєш. А що, неправда?
— Та я…
— Мовчав би вже! Я одразу здогадався, що у вас з Саньком на думці. Зжерти ви мене хотіли, от що! А коли вам не вдалося дістатися до мене, ви заходилися гризти дерево…
— Ну, це ти вже занадто, — обережно заперечив Чорторий.
— Ага, занадто! — схоже, Телесик розходився не на жарт. — А коли я подумав про те, як воно добре, що у вас не бобрячі зуби, — ви що зробили? Одразу відростили їх і накинулися на дерево — аж тріски полетіли!
— Ну й ловко ж у тебе виходить! — зачудовано мовив Чорторий.
Але малому Івасикові тоді було не до сміху… Дерево все дужче тріщало й хилиталося. Здавалося, ще мить — і воно впаде на землю. А там на нього накинуться не тільки Санько з Чорториєм, а й інші звірі…
Не встиг Івасик подумати про інших звірів — як ті наче з-під землі вродилися. Сидять, схожі на ведмежат та лисиць, дивляться на Івасика голодними очима і зубами виклацують.
Озирнувся Івасик довкола, сподіваючись на порятунок. Проте його не було. А зі степу підходило, наповзало, підстрибувало дедалі більше звірів. Незабаром їх назбиралося стільки, що під берестком і трави не стало видно — одні лише хвости, лапи та пащеки. А колишні друзі усе глибше вгризалися в дерево…
«Хоч би птаха якась надлетіла…» — у тоскній надії подумав Івасик.
І ти ж дивися — звідкілясь з’явилася птаха! Цибата, довгонога, вона здалеку нагадувала гусенятко… Так, це й справді летіло гусенятко. Воно махало з усіх сил своїми крилятами, проте ясно було, що вже не встигне врятувати Івасика. Дерево затріщало, похилилося додолу, і…
Івасик якимось дивом знову опинився у тому світі, в якому й був.
— Саньку, а ти не знаєш, що це було? — запитав Івасик, коли закінчив свою розповідь. — О, які ж люті були ті змії! Ледь не загризли…
— Це ти так гадаєш, що вони хотіли тебе загризти, — відказав Санько. — А якби ти думав, що вони хочуть тобі сподобатись, то вони, може, мали б зовсім інший вигляд.
— Інший? — недовірливо поглянув на нього Івасик. — А який саме?
— Це залежало б від того, що саме ти про них подумав… — почав Санько.
— О, гляньте! — перебив його Чорторий.
Вони озирнулися. З землі виростав ще один міхур.
Якусь хвилю вони дивилися, як він гойднувся, як під ним щезла трава… А тоді Санько спохопився:
— За мною! — вигукнув він і кинувся вниз.
Та перед тим, як знову щезнути в підземеллі, він наказав Івасикові набрати якомога більше намулу.
Коли Івасик з повною пеленою глевкої багнюки теж дістався туди, Санько з Чорториєм уже поставили камінь на місце. А тоді в чотири руки стали заляпувати намулом усі дірочки та щілини.
— Ви гадаєте, що ті міхурі виходили з цієї дірки? — здогадався Івасик.
— А ти як гадаєш? — в свою чергу запитав Чорторий.
— Думаю, що так воно і є, — відказав Івасик. — Звідсіля з’являлися, а виходили он через ту шпарину, — Івасик показав туди, звідки сіялося невиразне світло.
— Розумний син був у твого батька, Івасю, — сказав Чорторий.
Івасик зашарівся від похвали і замовк. Але ненадовго.
— А що було б, якби ми не заклали цю дірку? — запитав він за хвилину. — Наш світ дуже змінився б?
Чорторий зиркнув на Санька. А оскільки той мовчав, то Чорторий прорік сам:
— Могло б таке бути. Могло навіть статися, що й нам з тобою не стало б у ньому місця. Ти хочеш цього?
— Ні! — вихопилося в Івасика.
Коли вони вибралися назовні, Івасик сказав:
— Мабуть, треба закласти камінням і саму розколину.
— Ага, — підтримав його Чорторий. — Той, кому треба, все одно розшукає цей вхід. А стороннім робити тут нічого.
І трійця дружно взялася до роботи.
Пройшов повз них сивий перевізник з веслом на плечі. Зупинився біля хлопців і поцікавився:
— А що це ви, люди добрі, тут робите?