Чорторий зустрів Івасика без посмішки. Мабуть, ображався на хлопця за те, що той прийшов аж сьогодні.
— Ходиш… — пробурмотів він. — Одні ходять, а другі мусять віддуватися за них…
Проте з того, як старанно затісував він усілякі нерівності та виступи, з яким задоволенням обдивлявся зроблене, було видно, що Марко не «віддувається», а навпаки — роботою своєю непомалу вдоволений.
— Вибач, — винувато сказав Івасик, ще й носом шморгнув, аби було переконливіше. — Ми вчора повернулися пізно, але я тебе одразу ж почав шукати. Та хіба тебе знайдеш…
Це була правда. Не в тому, що Івасик його шукав, а в тому, що Чорторий не любив спати в курені. Він любив прокидатися на чистому повітрі — у човні, під берегом, чи просто серед чистого поля.
Чорторий недовірливо гмукнув, проте його погляд, який він кинув на Івасика, уже не був сердитий. А по хвилі Чорторий зненацька сказав:
— Ну от і все. Можеш приймати роботу.
— Та невже? — радо стріпнувся Івасик. — І наш човен попливе? Під водою, так?
— А ми це зараз перевіримо…
Ніде в світі немає цікавіших людей за дніпровських козаків. Їм нічого не варто, забувши про роботу, здійняти гамірну суперечку, яка птаха першою спурхне з дерева, яка тріска першою пропливе он повз той кущ, або в якому казані куліш сьогодні смачніший. От і зараз, почувши Івасикові вигуки, вони почали гуртуватися біля Чортория. Краєм ока Івасик завважив, що їх було аж шестеро. Але нехай дивляться, йому не шкода. У нього свої справи…
Івасик уважніше пригледівся до того, що мало бути підводним човном. На перший погляд, у цьому човні аж нічого особливого: звичайна довбанка з нашитими облавками. На ній догори дном лежала плоскодонка. З кожного боку довбанки стирчало по три звичайних весла. От і все. Хіба що у днищі плоскодонки була ляда, немов у льосі, а весла з довбанкою з’єднували шкіряні рукави. А ще по обидва боки човна звисали сіті в дрібну чарунку. Івасик знав, що туди треба накидати каміння чи мішків з рінню, аби притопити човен. А от рукави викликали у нього занепокоєння.
— А вони не відірвуться? — запитав Івасик.
— То вже буде видно, коли почнемо гребти, — відказав Чорторий. Він ще раз заклопотаним поглядом окинув свою роботу, тоді відкинув ляду і запропонував:
— Ну, хазяїне, можеш залазити.
— Я не хазяїн, — зніяковів Івасик.
— А хто? — заперечив Марко. — Якби не ти, я зроду не взявся б за таке діло.
Івасик обережно забрався в човна і став його оглядати. Це було доволі просторе дерев’яне помешкання, яке чимось нагадувало вузький і довгий льох із закругленими кутами. Ляда була оббита м’якою шкірою, з боків стирчали руків’я весел. Ще тут були сидіння для веслярів. А більше не було нічого.
— Ну як? — зазирнув у отвір Чорторий. — Подобається?
— Ага, — сказав Івасик.
— Тепер дивися сюди…
Марко показав на ляду, що однією гранню кріпилася до човна. Посеред неї була широка петля, а по боках Марко навіщось припасував кілька защіпок.
— А вони навіщо? — запитав Івасик.
Чорторий скрушно похитав головою.
— Ото якби ти не гасав казна-де, то не задавав би дурних запитань, — сказав він. — А тепер сам здогадуйся…
Чорторий закрив отвір лядою, й Івасик опинився в суцільній темряві.
— Ну як? — наче здалеку долинув до нього Марків голос. — Є щілини?
Івасик озирнувся.
— Та ніби немає, — відгукнувся він і сам здивувався зі свого голосу, такий він був здушений і глухий. — Хіба ось навколо ляди…
— А ти візьми її на ті защіпки, — порадив Марко.
Спочатку защіпки защіпатися не хотіли. Вони піддалися лише тоді, коли Івасик потягнув за петлю.
— А тепер? — запитав Чорторий наче з того світу. Івасик знову озирнувся. Атож, Марко знав свою справу. Ніде не те, що дірки, а навіть найменшої шпаринки не лишилося.
— Темно, як у льосі! — вигукнув він.
— Це добре. Можеш відкривати…
Сліпуче сонце вдарило Івасикові в очі. А коли він знову розплющив їх, то побачив край берега до двох десятків козаків. Вони сиділи хто де і обмінювалися враженнями від того, що бачили.
— Схоже на домовину з лядою, — мовив один з козаків.
— Атож, — згодився інший. — От тільки для чого тут ляда?
— Як для чого? А щоб мерці вистрибували.
— Так вони ж не стрибають.
— Приспічить — застрибають!
— От дурні, — засміявся Чорторий. — Замість варнякати казна-що, ви краще б у човна залізли.
— А навіщо? — обережно поцікавився хтось.
— Треба дізнатися, чи довго в ньому можна всидіти без повітря. Це ж скільки нас сюди влізе — га, Івасику?
— Не знаю, — сказав Телесик.
— Гадаю, щонайменше семеро. Шестеро гребтимуть, сьомий сидітиме на стерні, а заодно й розповідатиме байки. Ну, можна ще двох-трьох узяти, щоб слухали брехунця… Гей, Володко, а підійди-но сюди! — гукнув він до Кривопичка, що саме проходив понад берегом зі снопом довжелезного очерету на плечі. — І ти, ти, — закликав він ще кількох козаків.