— Навіщо я тобі? — поцікавився Кривопичко і скинув з плечей снопа.
— Хочемо дізнатися, на скільки нам стане повітря, — відказав Чорторий.
— Дізнавайтесь без мене, — відказав Кривопичко і знову схилився до снопа.
— Е, зачекай…
Троє козаків підвелися з землі. Це були відомі лежні Гавро Колотий, Панько Рак і Хвесько Калюжа. Вони хоч і не відставали від інших під час козацьких виправ, проте коли діло доходило до роботи, ця трійця використовувала кожну хвилинку, аби перележати в холодочку. От і зараз, завваживши, що Кривопичко поклав свого снопа в затінок, вони турнули Володка так вправно, що той і не зчувся, як опинився у довбанці. А самі усілися на сніп.
— Іди, йди, — промовив Гавро Колотий. — Тобі таку честь виявляють, а ти носом крутиш.
— Можу тією честю поступитися вам, — огризнувся Володко.
Слідом за ним до довбанки залізло семеро козаків, не рахуючи Івасика. Чорторий зазирнув усередину і вигукнув:
— Ого, та сюди ще стільки ж влізе!
Потому теж ускочив у човна і закрив за собою ляду.
Човен осів майже наполовину, кілька разів гойднувся і завмер. Мовчали й глядачі.
— А він тепер таки справді схожий на домовину, — сказав хтось.
— Дивися не накаркай, — зупинив його Ротько Беззубий, котрий тільки-но підійшов. — Гей, хлопці! — погукав він. — Як ви там — дихаєте?
— Та ніби дихаємо, — відказав за всіх Чорторий. — О, трохи не забув! Ви ж там хтось сідайте в човна і помалу гребіть на той берег. А потім назад.
— Це ж навіщо?
— Щоб дізнатися, скільки ми тут витримаємо.
— Добре. Ми Миколу Сирого пошлемо.
Запала тиша. Микола Сирий усівся в маленьке човенце і неспішно погріб на той берег. А на цьому невідомо звідкіля вродилося вже до сотні козаків. Вони дивилися то на Миколу Сирого, то на перевернуту догори дриґом плоскодонку. А заодно й прислухалися до розмов, що долітали з підводного човна.
— Довго так сидітимемо? — здушеним голосом поцікавився Кривопичко. — Мені треба стіну куреня прикрити. Дірка там така, що й собака пролізе.
— Зачекає твоя дірка, — відказав Чорторий. — Тут, хлопці, діло таке, що ми, може, перші на білому світі так сидимо.
— Як так?
— Під водою. У підводному човні, — пояснив Івасик.
— Ага, — сказав Кривопичко. — Тоді звісно… А спати можна?
— Можна, — дозволив Чорторий.
Незабаром Кривопичко засвистів носом. Трохи згодом почулося тихе похропування його товаришів.
Нарешті Івасик почув якісь зміни. Щось задушливе підпирало йому горло, в голову заповзав туман…
— Марку, — тихо покликав він.
— Що? — сонно відгукнувся Чорторий.
— Здається, важко дихати.
— Ага. Я теж це відчув. Але нічого, потерпимо ще трошки. Гей ви, прокидайтеся, бо ще, чого доброго, навіки заснете!
— Га, що? — почулося у відповідь. — А чого так темно?
— Бо це підводний човен, — нагадав сонькам Чорторий. — То як вам дихається?
— Та ніби не дуже…
— Душно щось…
— Тоді відчиняймо, — сказав Чорторий.
Ляда відкинулася. Козаки, мружачись на сонце, почали один за одним вибиратися з човна.
— Добре сиділи! — похвалив їх Ротько Беззубий. — Микола оце повертається з того боку.
І справді, до них наближався човен, у якому сидів Сирий. Він був усього за кілька помахів весла від цього берега. А протилежний ледь мрів удалині.
— То я вже не потрібний? — запитав Кривопичко.
— Та йди, коли такий нетерплячий, — дозволив Чорторий. Кривопичко підійшов до свого очеретяного снопа, на якому розсілося трійко лежнів, і гримнув:
— Ану киш з мого очерету!
Козаки знехотя підвелися.
— Навіть подивитися не дадуть, — буркнув Хвесько Калюжа.
— Слухай, Марку, а не пустиш нас посидіти замість цих роботящих? — звернувся до Чортория Панько Рак. — Там що, спати треба? То ця робота саме для нас.
— Та залазьте, чого вже там, — дозволив Чорторий.
НЕВДАЧА
— А тепер хлопці, інше завдання, — почав Марко, коли нові козаки всілися на поперечини. Чорторий поводився так, ніби все життя мав справу з підводними човнами. Видно, добряче продумав, що й до чого.
— Зараз ми станемо важчі і поплаваємо трохи, — продовжив Чорторий.
Він відвів човна на глибшу воду і гукнув глядачам: