— Хлопці, несіть каміння!
Зацікавлені глядачі охоче взялися до роботи. Чорторий приймав мішки з рінню і кидав їх у сіті по обидва боки човна. При цьому він уважно стежив, аби човен не перехилявся набік. А коли його верх майже зрівнявся з водою, Чорторий забрався в човна і зачинив за собою ляду.
— Агов! — почувся зсередини його голос. — Видно нас, чи ні?
— Та від вас лиш пляма чорніє! — у захваті вигукнув Ротько Беззубий. — Тепера ніякий татарюка не здогадається, що це ви, а не якась підводна брила чи корч! Так що можете пливти, куди хочете.
— І попливемо, — відказав Чорторий. — Гей, хлопці, нумо на весла!
Човен гойднувся, тоді смикнувся уперед і зупинився. За хвилю смикнувся назад і знову зупинився.
— Що з вами? — гукнув Ротько.
Проте підводним веслярам було не до відповіді. Добре гребти на звичайному човні: гребнув, підняв весла над водою, знову гребнув. А тут скрізь вода — що спереду, що ззаду, що вгорі, що внизу…
— Здається, ми не туди втрапили, — почувся голос Хвеська Калюжі.
— Втрапили чи не втрапили, а гребти треба, — відказав йому Чорторий. — Ніхто вас сюди за хвоста не тяг, самі напросилися.
— Щось воно ні туди, ні сюди, — сказав один.
У човні замовкли.
— Ага, зрозумів, — нарешті подав голос Чорторий. — Здається, посилати весла вперед треба вузьким кінцем лопаті, а загрібати широким… Ну, спробували!
— Еге ж, спробуєш, коли не видно, де тут який кінець…
Врешті підводні веслярі розібралися, що й до чого, бо наразі козаки побачили, як човен рушив уперед.
Проте радіти було зарано.
— Здається, щось ніби крапле, — зненацька пролунав стривожений голос Гавра Колотого з носа човна.
— Ага, і тут, — обізвався з корми інший голос. І був він схожий на голос Панька Рака. — Слухайте, а ми часом не тонемо?
— Та ти що? — вжахнувся третій голос. Івасик ладен був присягтися, що голос той належав Хвеськові Калюжі.
— Це не страшно, — пролунав заспокійливий голос Чортория. — Дерево сухе, от і протікає трохи, а коли намокне та розбухне — буде все гаразд!
— І на біса я сюди поліз! — заремствував Колотий.
Незабаром човен вгатився у щось з такою силою, що веслярі ледь не злетіли з лавиць.
— Здається, носа роз’юшив, — тихо поскаржився Калюжа.
— Зате тепер ясно, що ми не посеред Дніпра, — заспокоїв його Чорторий. — Нумо, хлопці, гребемо назад.
— Ет, — зітхнув Рак, — і воно мені треба…
Телесик не був упевнений, чи гребли цього разу лежні, чи замість них працював лише Чорторий. Усе ж він відчув, що човен помалу подається назад.
— А тепер налягай на весла, — наказав Чорторий.
— І куди? — похмурим голосом поцікавився Панько. — Мо, на той світ?
— Еге ж, — підхопив Хвесько Калюжа. — Тут так видно, як у льосі поночі! Ні, хлопці, ви собі як хочете, але я не згоден. Я хочу вилізти звідси. Як це зробити, Марку?
Чорторий, схоже, вирішив, що на перший раз досить.
— Відрізуйте жили, — звелів він. — Там з лівого і правого боку. Намацали?
— Та ніби ще ні, — відказав Панько. — Ага, ось воно. А чим відрізати?
— А в тебе що, свого ножа немає? — ущипливо поцікавився Чорторий.
— О, я й забув…
Він не договорив, бо якась невідома сила жбурнула човен набік, і веслярі попадали одне на одного.
— Гей, хто там? — заволав Панько. — Забери свої копита з мого вуха!
— Хлопці, та що ж воно таке? — пронизливо вереснув Панько Рак. — Це ж нас, ще живих, наче в могилу закопали!
— Рятуйте! — зненацька заволав дурним голосом Калюжа.
Хтось скочив і тім’ям вгатився в поверхню, хтось кинувся набік і придушив собою Телесика. Під ним хлюпнула вода, і було її чимало.
— Та замовкніть, бісові діти! — люто гарикнув Чорторий.
Проте його не слухали. Стогін і волання лежнів наповнили човен. Навіть Івасик відчув, що у цій темряві жах огортає і його. Йому теж захотілося кудись пориватися, щось кричати. Здається, він навіть писнув кілька разів, проте за загальним ревиськом його ніхто не почув. Нараз пролунав дужий удар, ляда зірвалася з защіпок, і в човен ринула вода. На мить Івасикові здалося, ніби він знову опинився на порогах — такий гамір здійнявся довкола. І лише коли голова його опинилася над лядою, він збагнув, що човен лежить боком в очеретах, а на березі несамовито горланять, регочуть і ридма ридають сотні козаків. Виявляється, коли веслярі у темряві водили веслами туди-сюди, човен утратив напрямок і замість того, аби пливти на середину Дніпра, подався попід берегом в очерети, перевернувся за кілька кроків від них — і козаки чули всі волання й крики, що долітали зсередини.
— Хай йому цей та той! — спересердя мовив Рак і подався до берега. — На галерах спокійніше почувався!