— Почни краще ти, — усміхнувся Грицик. — Дехто з наших вважає, що тут ані живої душі не лишилося.
— Як бачиш, воно не зовсім так, — без посмішки відказав Сафар.
Цілу ніч просиділи вони перед крихітним вогнищем. Вітер тонко попискував десь угорі. Перед входом до печери походжав вартовий. Усе було як і минулого літа. І все було зовсім інакше.
Під ранок, коли Грицик сідлав коня, Сафар сказав:
— Не турбуйся. Якщо тільки розшукаємо Хасанові сліди — дамо знати, а вдасться визволити — переховаємо в себе. І скажи Швайці, що ми не забули про нього…
У ҐЬОЗЛОВІ
Коли зійшло сонце, Грицик знову опинився на рівнині і взяв напрямок на Ґьозлів. Сонце припікало дедалі нещадніше. Поодинокі отари ховалися від нього в затінку миршавих деревець. І лише далеко на обрії невтомно миготіли звиклі до всього дикі коні-тарпани.
За першими ґьозлівськими шатрами він звернув туди, де його знали як свого, — до мазанки муляра Гуркана, що рік тому очолював тутешніх змовників. Мазанка була зруйнована — схоже, таємна служба дізналася, чим займався Гуркан. Тож зупинятися чи розпитувати про подальшу долю його сім’ї не було сенсу…
Грицик повільно, мов на прогулянці, рушив курною вулицею далі. Зненацька за його спиною пролунало ледь чутне:
— Дудар?
Грицик озирнувся. Біля воріт, які він щойно проминув, стояв молоденький, ще й вуса не посіялися, татарчук.
— Ви мене не впізнаєте? — запитав він.
Грицик придивився.
— Масар?
Обличчя хлопчини на мить осяяла усмішка.
Атож, це був Масар. Грицик запам’ятав його, коли минулого літа зупинявся в Гуркана. З раннього ранку хлопчина крутився біля цих же воріт, чекаючи на появу Гурканової доньки Зульфії. А коли та виходила на вулицю, Масар червонів і завмирав, наче перетворювався на стовп. А Зульфія проходила повз нього з таким виглядом, наче його взагалі не існувало на світі. Проте варто було хлопчині не з’явитися бодай день, як дівчинка місця собі не знаходила. До Грицика Масар вітався ще здалеку, бо вважав усіх, хто знався із Зульфією, людьми з недосяжного світу.
І ось вони зустрілися знову. Грицик зістрибнув з коня, підійшов до хлопчини.
— Хотів би тебе дещо розпитати, — почав він. — Я щойно проїжджав повз руїни Гурканової хати… Ти не знаєш, що сталося з його ріднею?
Нараз Масарове обличчя пересмикнула судома, в очах спалахнув такий біль і відчай, що Грицикові аж замлоїло під грудьми.
— Вони… нікого немає, — над силу мовив Масар.
— Як це? — запитав Грицик, відчуваючи, як у ньому все холоне. Утім, хіба варто чекати іншого? Усе йде як заведено: дорослі б’ються, а страждають від цього беззахисні люди. — Ану, ходімо побалакаємо…
Їх схопили на третій день потому, як батько Зульфії кудись щез. У Ґьозлові подейкували, ніби він подався виручати якогось уруського вивідника Швайку. Увірвалися, схопили матір Зульфії, схопили саму Зульфію. Дівчинці заламали руки, і що голосніше вона благала про допомогу, то більше веселилися ті, хто її схопив. А потім їх повели кудись. Кажуть, на невільницький базар. Він, Масар, одразу побіг туди, проте їх там не було…
— Як же ти тепер? — запитав Грицик.
Масар із зусиллям проковтнув слину.
— А ніяк, — сказав він. — Батько минулої осені втопився, а я… тепер теж рибалю… — на його тонкій хлоп’ячій шиї забігав борлак. — А ти… її батькові був справжній товариш?
— Так, — твердо відказав Грицик. Щось йому підказувало, що перед цим хлопцем критися не варто. — Так, я йому був справжній товариш.
— А що з ним, ти не знаєш?
— Він загинув, — відказав Грицик.
Масар стиснув кулаки так, аж захрускотіли суглоби.
— А я його стільки шукав… — ледь чутно проше потів він.
— Навіщо?
— Щоб бути… разом з ним.
Нараз Масар випростався і, дивлячись в очі Грицикові, з викликом мовив:
— Я вже одного з тих, хто схопив Зульфію, порішив…
— Ти? — Грицик недовірливо окинув його худеньку постать.
Масар кивнув.
— Ага. Підстеріг, коли він повертався з Джурчи. Стріла вцілила йому в око.
— Он як… — сповільна мовив Грицик. — І коли це трапилось?
— Позавчора. Зараз вони шукають, хто його встрелив.
— А що буде, коли тебе знайдуть?
Масар пересмикнув плечем.
— Він її мучив найбільше.
— Зрозуміло… — по довгій паузі мовив Грицик. — А ти хоч розумієш, що залишатися тут — для тебе вірна смерть?
Ледь помітна зморшка пролягла між Масаровими бровами.
— Я оце збирався на човні дістатися Дніпра, — сказав він.
— Навіщо?