— Кажуть, десь там засіли ті, хто був з дядьком Гурканом. Хотів би бути з ними. Знаєш, де це?
— Знаю.
Масар благально притис руку до грудей.
— Допоможи мені дістатися до них! — попрохав він. — Я не можу тут, розумієш? Не можу дивитися на їхні лиця!
— Розумію, хлопче, — кивнув Грицик і встав. — Отже, вирішимо так: я зараз подамся на невільницький ринок. Треба поглянути, чи є там хто з наших. А ти чекай мене тут. І нікуди не йди, зрозумів?
Масарове обличчя посвітлішало.
— Зрозумів, — сказав він. — Тільки ти повертайся якнайшвидше!
Грицик скочив на коня і поквапився від’їхати від хлопця, бо до них уже наближався, стріляючи хитрими очицями, якийсь чолов’яга.
Невільницький ринок — одне з тих небагатьох місць, до якого душа звичайної людини не може звикнути ніколи. З самого початку на Грицика налетів вихор горя і розпачу. На цих обідраних, скривавлених людей не можна було дивитися без болю.
Проте на них дивилися. І обмацували їх, мов худобину. Грицик ледь стримався, щоб не полоснути по жирній шиї спітнілого гендляра, що торсав носаками знесилену жінку, наказуючи їй підвестися. За десяток кроків від неї похитувався до краю знеможений хлопець. Проте голову він тримав високо і дивився на перехожих з такою ненавистю, що ті мимоволі відводили очі вбік. Грицик аж зіщулився, коли хлопець обпік поглядом і його. Мабуть, вважав за одного із своїх мучителів…
Він обійшов невільницький ринок раз, удруге, проте Хасанових слідів не виявив. І був так з того розчарований, що не одразу завважив, з якого саме часу довкола нього почала кружляти ставна жінка. Лице її було закрите, тільки зблискували гарячі темні очі.
А коли він виходив з ринку, молодиця рішуче наблизилася до нього.
— Вибач, господарю, але я знаю, кого ти шукаєш, — неголосно мовила вона.
— Що? — сторопів Грицик. — Ти знаєш, кого я шукаю?
— Так, — кивнула жінка. Вона сторожко озирнулася, чи ніхто їх не підслуховує, і повела далі: — Хасана, чи не так?
Грицикові перехопило подих. Це було неймовірно. У чужому краї, серед байдужого, пожадливого натовпу…
— Звідки ти знаєш про нього? — запитав він раптово охриплим голосом.
Вона не відповіла. Натомість мовила:
— Я знаю, де він…
— Веди! — вихопилося у Грицика. — Утім…
Нараз його охопила підозра. Щось воно не так, щось воно дуже вже легко. Так не буває.
— Ану, покажи своє обличчя! — зажадав він.
Вона відсахнулася, наче Грицик збирався її ударити. Тоді озирнулася і на мить від крила обличчя. Грицик полегшено зітхнув: не чоловік крився під накидкою, а таки жінка, молода й миловидна. Але вирішив запитати ще:
— А який він на вигляд?
Жінка стрельнула в нього швидким поглядом.
— Трохи нижчий за тебе. На лівій щоці невеликий слід від порізу.
Так, поріз у Хасана був. І саме на лівій щоці. — І в нього був товариш, — вела далі жінка. — Урус, що прикидався татарином. Сартаком його звали.
Атож, він, Грицик, під Сулою звався Сартак. А тут його знають як Дудара. Отже, про те, що він деякий час мешкав у Криму, жінка не відала. А щодо Сартака… То чи не сам Хасан повідомив їй про це? Мабуть, завважив, що вулицею проїздить товариш, і попрохав цю жінку наздогнати його…
Уже не вагаючись, Грицик наказав:
— Веди!
Вони довго пробиралися вузькими сморідними вуличками. Перейшли через гамірливу площу і звернули в довгий, покручений провулок. Зрештою жінка зупинилася перед приземкуватою будівлею з білого черепашника і порухом руки показала на низькі двері.
Грицик відчинив їх, зробив крок — в ту ж мить його обхопили чиїсь чіпкі руки. М’язи спрацювали поза його волею. Грицик блискавично присів, вислизнув з обіймів і перекинув нападника через себе. Проте другий вчепився йому в руку, третій кинувся під ноги. А на шиї якимось чином опинився зашморг і перед очима попливли різнокольорові плями…
Коли свідомість повернулася до нього, виявилося, що він стоїть прив’язаний до стовпа, а перед ним походжає Борихан — той, що присікувався до нього в таборі над Сулою.
— От ми й здибалися, — яро посміхнувся Борихан. — Що, не радий?
ВИПРОБУВАННЯ
З десятеро козаків, високо закотивши холоші, сиділи на підводному човні і бовтали у воді босими ногами. Вигляд у них був невеселий.
— То що будемо робити? — з надією запитав Швайка. — Може, в когось є підказка?
Товариство переглянулося і знову опустило голови. Думок не було.
Відтоді, як Швайка з Саньком напросилися в компанію до Чортория й Телесика, минуло два тижні. Зі Швайки виявився гарний і кмітливий помічник. Одне було кепсько — надто вже часто відлучався він у своїх вивідницьких справах.