Якусь хвилину козаки обдумували Івасикові слова.
— А що, — першим подав голос Тиміш Одуд. — Ніби непогано…
— Ну й голова в тебе, Івасику! — Чорторий ляснув широкими долонями по колінах.
— Гарно придумав, — розплився в посмішці Манюня.
— Еге ж, — згодився Володко Кривопичко. — От тільки я боюся, що наш Манюня передушить нас, наче курчат, коли гасатиме туди сюди…
— Я буду обережно, — пообіцяв Демко.
— Тоді ви собі як хочете, а я стаю до роботи, — сказав Чорторий.
Рівно за тиждень велелюдне козацьке товариство кинуло усі свої справи і всілося над водою. З кручі козакам було видно далекий протилежний берег, широке Дніпрове плесо з непрозорою водою, бо нещодавно у верхів’ях пройшли рясні дощі. Але вони дивилися не в дніпрову далечінь. Їхні погляди були спрямовані ближче — на підводний човен, що погойдувався на воді за кілька кроків. Біля нього юрмилося десяток людей на чолі з Чорториєм та Швайкою. В останню хвилину до Швайки приєднався і Вирвизуб. Штефан наче забув, що його обрали старшим над усіма, і вовтузився у воді, наче хлопчисько.
— Що то таке? — запитав один з козаків, який лише вчора прибився з-над Бугу.
— То хлопче, підводний човен, — пояснив йому кремезний козак з сивуватим уже вусом.
— Підводний? — недовірливо перепитав новачок.
— Еге. Наче равлик. Бач, човен зверху і човен знизу. А всередині люди.
— Усередині? — жахнувся новачок. — Та вони ж подушаться! Або потонуть!
— То ще бабця твоя надвоє гадала, — заперечив вусань. — Чого б це їм задихатися, коли там стільки місця, що хоч у цурки грай! А щоб знали, куди їм пливти — он, бач, діжечка така виступає над човном? То звідтіля час від часу визиратиме оте мале хлопченя і казатиме, куди завертати. А оте місце, звідкіля шкіриться той здоровань Манюня, мають закрити дві стулки перед тим, як човен зануриться у воду. А зараз воно розкрите, бо треба багато чого ще занести туди.
— А навіщо тій діжці віконця? — не вгавав новачок.
— А щоб було видно, день на вулиці чи ніч.
— Дивина… — пробубонів новенький. — Ніколи такого не бачив.
— Це ти у себе не бачив, — повчальним голосом відказав сивовусий. — А тут, хлопче, побачиш ще й не таке.
Тим часом козаки на березі черпали відрами пісок і передавали Манюні. Той пірнав кудись усередину човна і за мить жбурляв на берег уже порожні відра.
Човен поволі осідав у воді. Новенький занепокоївся:
— Він що, хоче, щоб човен потонув?
— Ну, звісно, — відказали йому. — На те він і підводним називається.
Нарешті Чорторий гукнув, що, мабуть, уже досить. Усі, хто був причетний до цього діла, забралися в човен і стулки закрилися. А що човен усе ще визирав з води, то відра з піском передавали вже через оглядову діжечку. Коли вода стала майже врівень з краєм діжечки — у ній з’явилася Івасикова голова. Вона показала глядачам язика і щезла. Замість неї з’явилася рука, намацала накривку і закрила діжечку. Потому підводний човен хитнувся і рушив на середину Дніпра.
— І справді, не тоне! — вигукнув новенький, коли човен відплив від берега.
Усередині було наче в льоху: темно, але крізь маленькі слюдяні віконця вгорі, наче крізь щілини в ляді, сіялося світло. І його було достатньо, аби бачити, що робиться в човні. Поряд з Івасиком сидів Швайка з Тимішем Одудом, за ними одразу два весла захопив Демко Манюня, далі — Кривопичко з Чорториєм. Демко загрібав веслами так широко й могутньо, що козаки лише підгрібали йому. Квасидуб з Гречкою та Гриньком Кріпким тулилися під облавками, готові прийти на допомогу тим, хто втомився.
Переконавшись, що в човні усе гаразд, Івасик підняв накривку і визирнув назовні.
— Гарно йдемо, — сказав він. — А тепер можна зупинятися, бо ми вже посередині Дніпра. О, вони відгрібають від берега!
— То що, хлопці, змусимо їх побігати за нами, як хортів за зайцем? — запитав товариство Швайка.
— А чом би й ні? — відказав Манюня і гребнув так, що Гринько Кріпкий звалився на Квасидуба.
Кругла накривка підводного човна ледь мріла посеред мерехтливих брижів. І якщо не знати, в чому справа, її можна було сприйняти за шмат дерева та й годі.
— Пішов! — вигукнув Вирвизуб.
Від берега відділилися два човни з козаками. Козаки гребли з усіх сил. Замість шапки в кожного на голові красувався тюрбан.
На березі пролунали смішки.
— Чого це їм так весело? — запитав новачок.
— Бо ті халамидники корчать із себе татар, — відказав йому сивовусий. — Або турків. Вони мають спіймати тих, хто в підводному човні.
— А що буде, коли спіймають?