Коли вартовий наблизився, Санько подумки наказав йому заснути. Вартовий довго не огинався. Він одразу ж обіперся на стіну плечем і опустив голову. Санько зіслизнув у двір по ремінній мотузці, замотав її навколо якогось виступу, а тоді ще раз наказав вартовому спати якомога міцніше і покрадьки подався межи будівель.
Його увагу привернула невисока будівля наприкінці двору. Пружними, нечутними кроками пробрався він під стіною до невеличкого заґратованого віконця. За віконцем нікого не було, лише на підлогу пробивалася вузька смужка світла.
«Цікаво, — подумав Санько. — Коли є світло, значить, комусь не спиться. Що ж, зачекаємо…»
Спочатку було тихо. Потім, наче з-під землі, до Санькового вуха долинуло кілька ударів — так, наче били по чомусь м’якому. І знову все стихло. А тоді в підлозі відкинулася ляда і з підземелля вибралося двоє. Вони рушили до вікна, і Санько нечутно відступив убік. За хвилю почув, як вони глибоко вдихають про холодне нічне повітря.
— Я вже всі кулаки до крові позбивав, — поскаржився один з них, — а він мовчить, як риба.
— Терплячий… — байдуже відгукнувся другий.
— Ага. Тільки спльовує кров та посміхається. Може, зідрати з нього шмат шкіри та підсолити м’ясо?
— Навряд чи з того щось вийде, — солодко позіхнув інший. — Знаю я їх, такі й підсолені мовчатимуть. Я інше надумав. Попросив шановного Фатіха…
— Це хто — ханський конюх?
— Так, він. То я попросив його прислати одного з ханських провидців. Вони ж там усі до одного звіздарі та чаклуни. Може, хоч йому вдасться зазирнути в мізки цього уруського шайтана.
— А коли він має прибути?
— Та вже незабаром. Десь під ранок…
Далі Санько не слухав. Навшпиньки відійшов від вікна, видерся по ременю на стіну, став у сідло, потім подумки порадив вартовому прокидатися, і тихо подався уздовж стіни. Тепер він знав, що робитиме далі.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ХАРАКТЕРНИКА
Провидець не забарився. Невдовзі Санько почув неспішний тупіт кінських копит, а тоді побачив і самого провидця. Той згорбився у сідлі і щось стиха чи то бубонів, чи то наспівував собі під ніс. Санько завбачливо відступив у тінь. А коли провидець порівнявся з ним, подумки послав йому могутній, на який лише спромігся, наказ:
«Спати!»
Це мало подіяти, мов удар довбні. Лише без крові і хрускоту кісток. І справді, провидець хитнувся раз, вдруге — і його голова безсило схилилася на кінську гриву.
Санько підхопив провидця і подався в степ. У невеличкому видолинку зняв з нього верхню одіж, а самого прикрив оберемком сухого бур’яну. Тепер провидець спатиме чи не до вечора, і ніхто з простих смертних не в силі його розбудити.
Далі Санько переодягся в його одіж і рушив у зворотному напрямку. Їхав, так само згорбившись, ще й стиха намугикував.
Біля дверей уже нетерпляче переминався якийсь приземкуватий молодик.
— Зачекалися на тебе, шановний… — сказав він.
— Справи затримали, — знудженим голосом, наче йому вже давно обридло все на світі, відказав Санько.
— Розумію, — схилив голову молодик. — Прошу…
Санько ступив за поріг. Ліворуч мерехтіло світло, і він повернув туди.
У низькому просторому помешканні на низьких лавицях розсілося троє татар. Четвертий, прив’язаний до стовпа, звисав перед ними. Голова його була схилена на груди. У глибині тліло багаття, в якому жевріли великі щипці. Від погляду на них Санька ледь не знудило.
Татари почули кроки і озирнулися. Прив’язаний до стовпа теж підняв голову, і Санько здригнувся — перед ним був Грицик. Грицик, здається, теж упізнав свого друга, бо очі його зблиснули.
«Я провидець!» — подумки наказав йому і всім присутнім Санько. Подіяло. Татари шанобливо схилилися перед ним, а Грицик знову безсило опустив голову.
Санько озирнувся на молодика, що увійшов слідом за ним.
— Отже, ти… — сповільна, як личить провидцю, почав він.