— Я Борихан, шановний, десятник таємної служби, — поспішно відрекомендувався той. — А запросили ми тебе у вельми важливій справі…
— Знаю, — відказав Санько. — Хочете вивідати, що на думці у цього уруса?
— Він — урус? — ошелешено перепитав Борихан. — Але ж…
Санько владним жестом змусив його замовкнути. Тоді розвів перед собою долоні, наче розганяв темряву, і спрямував їх на Грицика. Відчув, як за спиною таємна служба затамувала подих. А Грицикові, схоже, було непереливки. Дикий біль викручував усе його тіло, а найбільше пекло під нігтями, бо туди таємна служба щойно заганяла розпечені голки. Раптом Санько відчув непереборне бажання накинутися на цих нелюдів, чавити їх, як мокриць, рвати на шматки… А тоді разом з товаришем розчинитися у передсвітанковій темряві.
Отямився від болю в закушених вустах. Стріпнув головою, відганяючи видиво розтерзаної таємної служби.
«Схаменись! — наказав собі. — Не за тим ти сюди приїхав! Тут не місце жалю…»
Він глибоко вдихнув, на якусь хвилю затримав повітря і з силою видихнув. Тоді обернувся до Борихана.
— Дещо я вже вивідав, — сказав йому. — Останнє його ім’я було Сартак…
— Істинно так! — вихопилося у Борихана. — Сартак, Сартак!
Санько ще раз зробив спробу розігнати темряву долонями і повів далі:
— А до того його звали Дударем. Він був джурою цього, як його… — Санько поморщився, ніби не в силі розібрати, що ж таїться у голові полоненого… — Дивне ім’я у нього. Шило, чи що… Ну, те, чим дірки у взутті проколюють.
— Може, Швайка? — кинув хтось із таємної служби.
— Здається, так. Атож, саме Швайка.
Служба вражено перезирнулася. А Санько ще раз розвів темряву долонями, міцно зіжмурив повіки і завмер, ніби до чогось прислухався. Тоді стріпнув головою і мовив:
— А далі щось не те. Мабуть, уруські чаклуни прикрили його мізки від сторонніх навіювань… — Санько ще раз зіжмурив повіки, затим скрушно розвів руками. — Ні, не можу пробитися.
— То що, так нічого й не вийде? — запитав Борихан.
Санько відказав не одразу.
— Є один спосіб, — нарешті сказав він. — Вивести його під спечне сонце, дати нагрітися голові, а тоді вилити на неї відро крижаної води.
— Ага, — жваво втрутився один з таємної служби. — Я чув, що в Порті виголюють в’язневі маківку і капають на неї холодною…
Санько зневажливо відмахнувся від його слів.
— Від такого катування люди лише сходять з глузду та й годі. А вам же ж треба, щоб він заговорив, чи не так?
— Істину кажеш, — спохопився Борихан.
— Тоді робіть, як вам сказано.
— Гаразд, шановний. Ми зранку виведемо його у двір…
— Тільки не тут, — відказав Санько. — Збереться купа роззяв. А мені потрібно зосередитися на ньому одному. Треба знайти місце, де не було б зайвих очей. Лише ті, хто до цього причетний.
— Розумію, — кивнув Борихан.
Зранку невеличкий гурт подався у напрямку гір. Приблизно за п’ять поприщ Борихан розшукав одну місцину, з усіх боків захищену опасистими кам’яними брилами. Показав на них Санькові й запитав:
— Таке, шановний, тобі підходить?
Санько озирнувся. На багато гін ніде нікого. Лише шестеро нелюдів з таємної служби, він та безпомічний Грицик. Та ще десь неподалік має бути Куций. Чи вистачить сил для задуманого?
— Воду звідкіля братимете? — запитав він. — Потрібна дуже холодна вода.
— Є така, — відказав Борихан. — За тією скелею б’є джерело.
— Тоді підходить, — кивнув Санько.
В’язня зсадили з коня і міцно прив’язали до всохлого дерева. Грицик не пручався. Він важко обвис на мотузках і пересохлим язиком раз по раз облизував потріскані вуста.
Тільки зараз, при світлі, Санько роздивився, як жорстоко знущалися над ним. На Грицикові не було, здається, живого місця.
Сонце підіймалося усе вище й вище. Незабаром стало важко дихати.
— Лий воду! — наказав Санько.
Грицик стріпнувся, наче його ошпарили окропом. Понівечений рот розкрився від крику, очі спалахнули божевільним блиском. Санько відчув, як щось, страшніше від найстрашнішого болю, струсонуло усе його єство. Він ледь стримався, щоб не закричати.
«Терпи! — гарячково наказував собі. — Ти сам цього хотів, тож мусиш терпіти…»
За хвилину в’язень знову безсило повис на ременях. Санько перевів подих і голосом провидця сказав:
— Бачите, як подіяло? Чи здригався він так, коли ви заганяли в нього розпечені голки?
Таємна служба перезирнулася: і про голки він відає!
— Ні, — визнав Борихан.
— Ще й не те буде, — пообіцяв провидець.
За двадцять хвилин, коли земля всотала останні краплини води, Санько знову змахнув рукою: