Щось йому підказувало, ніби назву того міста він десь чув. І назва ця така ж звична, як Дніпро, Тягиня, чи…
Нараз голосно заіржав кінь, видиво міста з вітрильником гойднулося і щезло. На Санька навалилася звична втома, яка завжди приходила після подібних мандрівок уявою.
— Ти щось казав, — почув він Грициків голос. — Що саме ти сказав?
— Я? — здивувався Санько. — Не пам’ятаю. Хіба що подумав.
— Ні, таки сказав, — стояв на своєму Грицик. — Мої вуха мене ще не підводили.
Санько пильно глянув на товариша. Зараз він хоч і характерник, проте ще молодий характерник. Не відає, що знання приходять в голову не лише через вуха. Отже…
— Слухай, Грицику, — почав він. — А чи не здається тобі, що ти можеш заходити в чужі думки?
— Не знаю, в думки чи не в думки, — мотнув головою Грицик. — Проте я ясно почув, як ти сказав якесь слово… — Грицик звів очі догори, наче хотів побачити те слово написаним на швидкій хмарці, що на мить закрила сонце. — Чи то «даші», чи то «ачи». Що ти мав на увазі?
— Не відаю, — сказав Санько. — Але зачекай… Колись наші предки називали Дашевим місто, у якому зараз татари зводять фортецю Ачи-кале, по нашому — Очаків.
— І до чого тут вони?
— Якби ж твій кінь по-дурному не заіржав, то я, мабуть, уже знав би, до чого! — розсердився Санько. — Може, той Очаків щось і значить, а може, я згадав про нього просто так…
— У тебе просто так не буває, — переконано мовив Грицик. — Стривай, а що, коли когось із хлопців забрали туди? Сам же кажеш, що там будується фортеця. А коли так, то повинен же хтось будувати її. Слухай, Саньку, а що, коли нам навідатися туди?
— Отак зразу взяти й навідатись?
— А чом би й ні? — нетерпляче смикнув плечем Грицик. — Я навіть знаю, як це зробити. Поки той Борихан стерегтиме нас на виході з Криму, ми рушимо іншим шляхом…
Грицик замовк, бо вони наблизилися до невисокої черепашникової скелі, з якої так зручно озирати довколишні місця. Грицик зіскочив з коня і спритно, мов ящірка, подерся на неї. За якусь хвилину Санько побачив на землі його тінь. Тінь піднесла руку до лоба і почала озиратися.
— Еге! — нараз почувся стривожений Грициків голос. — Щось вони рано повертаються…
Розпитувати, хто вони, Санько не став. І так усе було зрозуміло.
Грицик злетів зі скелі. У його очах вигравали меткі бісики.
— Пам’ятаєш, Саньку, як ми колись гралися в котика та мишку? — збуджено вигукнув він. — То, може, згадаємо дитинство? — І, не чекаючи відповіді, Грицик скочив на коня і закрутив нагаєм над його головою.
— Нумо, татарський змію! — крикнув він. — Покажи свої скоки!
Санько ледве встигав за товаришем. Вітер свистів у вухах, під ногами миготіло каміння, рідка миршава трава, сухі тарелі кізяків…
— Давай, матусю, давай, рідненька! — закликав, озираючись на товариша, Грицик.
— Зачекай! — у відповідь вигукнув Санько. — Я тебе хотів про дещо запитати…
— Про що саме? — Грицик притримав коня.
— Слухай, як ти здогадався покликати на поміч Фузу?
— Фузу? — здивувався Грицик. — А я й не здогадувався. Воно якось саме собою вийшло.
— Ага, саме собою… — Санько знову хотів штурхонути Грицика в бік, і знову не вцілив. — Ти хоч пам’ятаєш, як я тебе під Переяславом обізвав?
— Дурнем. Ну то й що?
— А те, що я й зараз це кажу. Така дівчина прийшла на допомогу, а він… Дурень, справжнє дурило! Бовдур неотесаний!
Грицикові очі спалахнули, мовби йому показали цукерку.
— Сам дурень! — весело загорланив він у відповідь. — Сам неотесаний! Ет, Саньку, нам би тільки вибратися звідсіля, а там ми ще себе покажемо!
— А за цей час її хтось викраде! — на ходу під’юджував Санько.
Грицик люто зиркнув на нього.
— Хай тільки посміє! Ноги повикручую, голову за дом наперед поставлю і скажу, що так і було!
МОРСЬКІ ПЕРЕГОНИ
Сонце нестерпно сліпило з побляклої небесної висоти, і Ґьозлів ніби вимер. Усе, навіть ящірки, ховалося від його безжального проміння.
Двійко вершників вихором пролетіли однією вулицею, звернули на іншу… З-під копит сполошено розліталися розімлілі кури.
— Хутчій, Саньчику! — не вгавав Грицик. Він уже загнав одного коня і тепер перелетів на другого. — Не відставай!
Ще одна вулиця лишилася позаду. І ще… Повз них пролітали низькі, мов землянки, житла, білі, сірі, жовті шатра, якісь руїни, ошатні черепашникові хатки…
Нараз Грицик смикнув за поводи і вигукнув:
— Масаре, де ти?
З непримітних воріт, немов чекаючи на оклик, вискочив хлопчисько.
— Дударю! — вихопилося в нього. — А я вже гадав…