— Якийсь човен, — сказав він.
Санько відчув, як його серце стрепенулося. Він звівся на ноги і став поруч з Масаром. Атож, на крайнебі ледь виднівся крихітний вітрильник.
— Як ти гадаєш, це за нами чи просто так? — запитав він.
— Зараз перевіримо, — відказав Масар і повернув ближче до тендрівського берега. — Якщо вітрило почне зменшуватись, то човен той пливе своїм шляхом. А якщо ні — за нами погоня.
За півгодини стало зрозуміло, що то був не випадковий човен. Вітрило не тільки не щезло, навпаки — воно стало ще більше.
— Це за нами, — впевнено мовив Масар. — І пливуть вони швидше за нас.
Санько кинувся до весел. Будити Грицика поки що не було потреби. Після всього, що з ним трапилось, кожна хвилина сну була для нього цілющою.
Проте будити Грицика усе ж довелося. Хоч як гріб Санько, хоч як старався — вітрило невпинно збільшувалося. Невдовзі стало видно й темну риску під ним — то був човен. А руки вже наливалися втомою.
— Грицику, — поторсав товариша Санько. — Прокидайся.
Грицик пробуркався зі сну так швидко, наче й повік не склеплював.
— Ого-го, — сказав він. — Я довго спав?
— Та не дуже, — відказав Санько. — Погоня за нами.
— Де?
Побачивши вітрило, Грицик свиснув.
— Мабуть, мій друг Борихан не може заспокоїтись, — мовив він і зненацька розізлився: — Що ж ви раніше мене не розбудили? Ану, Саньку, давай я повеслую!
Човен рвонув так, наче на нього поставили друге вітрило. Бурун, що до цього ліниво тягся за човном, одразу повеселішав.
— Го-го! — загорланив Грицик. — Тепер спробуйте нас наздогнати!
І справді, вітрило почало помітно зменшуватися. Незабаром воно розчинилося у вечорових сутінках. Вітер зовсім ущух. Величезне, розпечене за день сонце з насолодою занурювалося у воду.
— Як ви гадаєте, Бориханові люди гнатимуться за нами і вночі, чи зупиняться десь перепочити? — запитав Грицик.
— Їх має бути багато, — відказав Санько. — То, мабуть, частина спатиме, а решта гребтиме.
— Ага, — сказав Грицик. — Але нічого, у нас теж є руки.
— Може, пристанемо до берега? — запропонував Масар. — Я тут знаю такі місця, де нас ніхто не знайде.
— Ні, — відказав Грицик. — Якщо вони нас обженуть, то все пропало. Той Борихан постарається підняти на ноги увесь Очаків. І тоді навряд чи ми прослизнемо непоміченими у Дніпро. Так що, хлопці, у нас лиш один шлях — вперед! Уперед, і більше нікуди!
І він з новою силою наліг на весла. Гонитва тривала.
Незабаром з моря викотилося сріблясто прозоре кружало місяця. Санько зачудовано втупився в нього — таке воно було велике. Набагато більше, ніж у їхній Воронівці чи навіть на пониззі Дніпра. Місячне проміння творило на морі широку пустотливу доріжку, і на одному кінці її були вони, а на другому — чорне вітрило з переслідувачами.
Незабаром Санько заступив Грицика, тоді Масар на деякий час змінив Санька, потім на весла знову наліг Грицик. А темне вітрило усе ніяк не хотіло зменшуватися.
А коли над землею зійшло сонце, втікачі побачили попереду безліч маленьких острівців, порослих очеретами.
— Прямуй на них! — звелів Грицик Масарові, що саме пересів на весла.
А човен з переслідувачами був уже на відстані польоту стріли. Їх було не менше двох десятків. А скільки ще сиділо на веслах, ніхто не знав. Переслідувачі розмахували руками, піднімали догори малахаї і горланили, закликаючи втікачів зупинитися.
Санько вже давно намагався проникнути у свідомість татарських веслярів, аби змусити їх гребти невлад, чи взагалі позбутися якогось із весел. Від того швидкість їхнього човна мала б уповільнитися бодай на короткий час, за який утікачі встигли б відірвати ся і розчинитися межи очеретів. Проте всі його намагання були марні. І Санько здогадувався у чому тут справа. Очевидно серед переслідувачів перебував і той провидець, якого він приголомшив у Ґьозлові. А може, їх було декілька, і вони гуртом відводили Санькове навіювання.
Нараз неподалік від них у воду впало кілька татарських стріл. Якусь мить Грицик розглядав їх, а тоді широка посмішка спливла на його обличчі.
— Хлопці, та це ж думка! — вигукнув він. І не встиг Масар розпитати, в чому справа, як він уже натягував стрілу свого лука.
Свиснула в повітрі стріла — і один з переслідувачів похитнувся. Свиснула друга — і похитнувся інший. Санько схопився за свого лука і став поруч з товаришем. Вправними стрільцями були татари, і безпомильними були їхні стріли, проте луки у Грицика з Саньком били далі. Кілька влучних пострілів — і татарські голови сховалися за облавками.