— Ага, злякалися! — радо заволав Грицик. — Знаю я вас! Бий їх, Саньку, у хвіст і гриву!
На жаль, стріл у них було обмаль, тож невдовзі довелося припинити стрілянину. Грицик знову сів на весла.
Вони й не помітили, коли щезло море. Замість нього виникло неозоре, вже не зеленаве, а блакитне плесо, по якому хтось щедрою рукою розсипав десятки острівців, порослих щільними купами очеретів та верболозу. Були й такі, над якими густо кучерявилися пишні верби. Тож кращого сховку не придумати. Одне погано — переслідувачі були майже поряд. Вони вже не стріляли, бо не мали сумніву, що тепер утікачі нікуди від них не подінуться і їх можна взяти живими.
Як не дивно, Грицик теж прагнув зустрітися з ними.
— Як ти гадаєш, Саньку, може, ми з Куцим їм таки здамося? — запитав він.
Грицикові не терпілося якомога швидше дізнатися, на що здатне його нове тіло. Він уже уявляв, як вони з вовком перестрибнуть на татарський човен. А в тисняві, коли переслідувачі не зможуть не те, що шаблею, а навіть ножем замахнутися, — перевага буде на їхньому боці.
— Не варто, — відказав Санько.
І Грицикові не склало труднощів здогадатися, чому Санько став такий обережний. Він не хотів ризикувати. Бо тільки вони вдвох відали, як творити характерників. І коли що — потрібно буде починати все заново…
Тому Грицик лише стенув плечима, тоді намацав у сагайдаку за плечима останні стріли і посміхнувся, завваживши, як дружно пригнули переслідувачі голови, а їхній човен уповільнив плавбу і на мить заховався за очеретами.
Нараз майже над їхніми головами пролунав при глушений голос:
— Гей, та це ж наші Грицик з Саньком!
Друзі рвучко обернулися. З очеретів до них скалив зуби не хто інший, як Марко Чорторий.
— Мерщій заверніть у протоку ліворуч і розвертайтеся! — пошепки наказав він.
Санько без роздумів гребнув одним веслом. Човен круто завернув убік і вилетів на невеличке, оточене верболозом, чистоводдя.
Саме цієї миті переслідувачі порівнялися з тим місцем, де визирнув Чорторий, і почали завертати туди, де все ще пінилася вода за човном утікачів. Раптом над їхніми головами розляглося таке дуже гарчання, що здригнулося навіть віття найближчої верби — і з очеретів посунула небачена в цих місцях почвара. На її широченних плечах було аж три голови і кожна обіцяла вірну смерть… Татари відсахнулися і з жахними криками полетіли в воду. Їм услід вдарили нещадні стріли.
За якусь мить на човні не лишилося жодного переслідувача.
А Грицик уже вибирався з човна на острів.
— Хлопці, у вас часом не буде чим душу закропити? — поцікавився він. — Бо аж млоїть, так їсти хочеться!
Коли Грицик трохи під’їв, то розлігся на піску, мов ситий кіт, і зажадав:
— А тепер розповідайте, як ви тут опинилися.
— Швайка наказав нам простежити, що робиться у цій фортеці з моря, — відказав Чорторий.
Він уже був не один. Поруч з ним посміхалися Володко Кровопичко, і Тиміш Одуд, і Телесик, і ще якісь черкаські, яких Грицик майже не знав. І звісно, Демко Манюня, який встиг зняти з себе три свої моторошні голови і тепер на всі тридцять два зуби сяяв власною.
— Та що можна побачити з цих очеретів? — засумнівався Грицик. — Чи, може, ви на вербу вилазите?
— Ні, — за всіх відказав Івасик. — Ми підводного човна збудували. І тепер підпливаємо до фортеці майже впритул.
— Підводного?! — здивувався Грицик.
— Еге ж, — відказав Івасик. — І вже побачили багато чого. Тепер чекаємо, доки уночі припливе чайка, і відішлемо звістку нашим. А потім будемо думати, чи можна пробратися в саму фортецю.
— Можна, — не роздумуючи, запевнив його Грицик. — З нами можна все, правда ж, Саньку?
Санько не відповів. Він про щось думав.
— А корабель? — зненацька запитав він.
Грицик здивовано поглянув на товариша.
— Який ще корабель? — запитав він. — Де ти його бачив?
— Та… — невизначено почав Санько, проте Чорторий перебив його.
— Маєш на увазі турецьку галеру, що стоїть навпроти Очакова? — запитав він. — То ми дещо дізналися й про неї. Вона привезла нову залогу. А тепер має набрати води і їдла, бо в Порті, кажуть, усе це дуже дороге.
— Це ви від кого чули? — запитав Грицик.
— Та від моряків же. Ми на підводному човні підпливли до неї і дещо підслухали.
БЛАЗНІ
Помешкання коменданта стояло на головній площі Очакова. Звідсіля добре було видно море, і причал, і військовий корабель-галеру. Вона була така велика й важка, що навіть найбільші в цих місцях хвилі не в силі були розгойдати її.
Комендант фортеці Ібрагім-бек сидів з кальяном під причілком веранди і попахкував духмяним димом. Настрій у нього був пречудовий. Фортечні мури зростали на очах, довколишні степи нічим не загрожували, а вечорами капудан військової галери Селім-ага приходить у гості і вони з ним до пізньої ночі втішаються співами невільниць, розмовляють про державні справи і грають у кості. І вчора йому вдалося вперше виграти у капудана.