— Дивно. Про приручених ведмедів я чував. Бачив навіть, як одного з них водили цигани. Проте людиноведмідь… Де ви його викопали?
— У Балканських горах, шановний. Ми перестріляли ведмедів, а коли забралися до нори — дивимося, а в ній голий чоловік сидить. Він навіть балакати не вміє, тільки реве. А силу має й справді ведмежу. Одне погано — він прагне взяти на зуба все, що трапляє до його пазурів. Тож ми весь час тримаємо його в наморднику. То він оце здогадався обніматися. Одного з наших так обійняв, що з того й дух вилетів. Я сам двічі дивом рятувався від його обіймів, — похвалився чорнявий блазень.
— Ну-ну, — відказав Селім-ага дещо розгубленим тоном. — І як же ви з ним даєте собі раду?
— Він стріли боїться, шановний. Коли на нього спрямувати лука, він робить усе, що йому велять.
Ібрагім-бек і Селім-ага перезирнулися.
— То, може, поглянемо на це диво? — запропонував Селім-ага.
— Тільки не тут, шановні! — вигукнув чорнявий блазень. — Ніхто не знає, що йому може стукнути в голову. А тут, коли що, навіть ухилитися ніде. І стрілу не випустиш, бо можна поцілити у когось із своїх. Ні, шановні, такий гріх на душу я не візьму!
Ібрагім-бек глибоко затягся.
— Гаразд, — видихнув він. — То що ви хочете?
— Щоб ви, шановний, дозволили показати людям наше вміння.
Ібрагім-бек простежив за кружальцем диму.
— Вважай, що такий дозвіл ви маєте, — сказав він.
— Дякую, шановний, — схилив голову чорнявий блазень. І вже іншим, діловим, голосом додав: — То в якому місці дозволиш це зробити?
— Гадаю, найкраще біля причалу, — втрутився Селім-ага. — Щоб бачили не тільки городяни, а й мої люди.
Ібрагім-бек на знак згоди з капуданом кивнув головою.
— Дякую вам, шановні, — чорнявий блазень приклав руку до серця і позадкував до виходу. — То ми зараз трохи перекусимо з дороги та й візьмемося до роботи…
ХАСАНЕ, ДЕ ТИ?
З веранди їм було добре видно, як гарба, що нею правив хлопчина років тринадцяти, виїхала на причал і зупинилася. Блазні наблизилися до неї і чорнявий щось проказав. Відхилилося запинало, з отвору незграбно виповз здоровань у ведмежій шкурі і з намордником на писку. Мабуть, то й був людиноведмідь. Він загрозливо здійняв руки над головою чорнявого блазня і гарикнув так, що те гарчання долетіло до комендантської веранди. Проте варто було русявому взятися за лука, як людиноведмідь замовк і, скулившись, прикрив руками писка.
— Таки не збрехали ці блазні, — зауважив Ібрагім-ага. — Мабуть, і справді є на що подивитися.
— Цікаво, коли цей недолюдок таки поскручує їм в’язи, — підхопив Селім-ага і вкинув у рот шматок рахат-лукуму.
Тим часом блазні усілися на землю і заходилися обідати. Людиноведмідь дивився на них і жалібно скімлив. Чорнявий підвівся, розстебнув на писку ремінець і підкинув угору шмат м’яса. Людиноведмідь перехопив його в повітрі і вп’явся в нього зубами. Та як тільки блазень захотів одягти йому намордника, людиноведмідь змахнув руками і заревів. Лише стріла, що її спрямував на нього русявий, зробила того трохи поступливішим. Людиноведмідь ревнув уже не так загрозливо, повів очима навколо, певно, шукаючи ще якоїсь поживи. Не знайшовши нічого, розчаровано ревнув і незграбно поліз під запинало в гарбі. Русявий з луком у руках усівся на землю і обіперся спиною об колесо. Малий погонич підстрибом побіг до моря, а чорнявий блазень скочив на коня й подався до міста.
— Цікаво, — сказав Селім-ага, повертаючись до столика з солодощами. — Треба буде обов’язково подивитися.
Як тільки щез будинок коменданта, чорнявий блазень попустив поводи і кінь перейшов на крок. І це влаштовувало вершника, бо з’явилася можливість зазирати до кожного двору і придивлятися до кожного зустрічного.
— Люди славного міста, слухайте! — час від часу вигукував блазень. — Приходьте сьогодні під вечір на причал! Такого ви ще ніколи не бачили. Людина-ведмідь і неперевершений чаклун. Хасане, Ренате, ваші друзі чекають на вас!
З одного двору визирнуло двоє підстаркуватих татарів і лукаво посміхнулися до блазня.
— Я Хасан, — прошамкотів перший. — Вітаю тебе, шановний!
— А я — Ренат, — прошепелявив другий. — Чи не нас ти кличеш?
— Я? — здивувався блазень. — О, так, — схаменувся він. — Але кличу не тільки вас, а й Максуда, Мустема, Рахмона і всіх мешканців вашого славного міста. Приходьте сьогодні під вечір до причалу на блазенську виставу. І невільників, коли вони у вас є, з собою беріть.
— Та ми й самі як невільники, — охоче відгукнувся той, хто назвався Ренатом. — Все ж складаємо тобі дяку за запросини, прийдемо неодмінно.