— Якщо це той Хасан, якого ти шукаєш, то він з того боку. Третє весло з носа…
Телесикове серце радісно затріпотіло. Атож, добре він зробив, що послухався саме Санька! От тільки як той здогадався, де саме шукати Хасана? Утім, чого ж тут дивуватися — на те він і віщун, ясновидець!
Намагаючись триматися якомога ближче до облавків, Івасик обплив галеру і зупинився біля третього весла. Тихо покликав:
— Хасане…
Весло здригнулося і з отвору прозвучало:
— Я Хасан. А ти хто?
— Я Телесик, — відказав хлопець. — Санько з Грициком тобі передали ось це…
Він підніс згорток до отвору. Хасанова рука висунулася з нього, намацала згорток і знову щезла.
— Дякую, Телесику, — почулося з отвору. — А на словах вони щось передавали?
— Не встигли, — сказав Івасик. — Грицик навіть не знає, що ти на галері.
— То передай йому, що тут усі наші. І тікай швидше, доки тебе не побачили…
Двічі нагадувати Івасикові не довелося. Він ковзнув під носом галери, відплив ще трохи в море, а тоді розвернувся з таким виглядом, ніби для нього ніякої галери й не існувало.
А коли опинився на березі, то вчинив точнісінько так, як і ті двоє хлопчаків: забувши про весла, вистрибнув з човника і помчав до причалу, звідкіля долинав дужий регіт. Треба було пройтися з шапкою, бо коли її не буде, татари можуть запідозрити щось недобре. Так наказував Санько. А що йому треба вірити, у цьому не було жодного сумніву.
РАДА
Кілька днів ходив князь Глинський межи куренів. Разом зі Швайкою та Вирвизубом вибирався далеко в татарський степ, вправлявся на шаблях, забирався у підводний човен, що його видумав якийсь малий сирота по імені Телесик. І увесь час не полишало його дивне й щемливе відчуття, ніби повернувся він з далеких мандрів додому.
А ще він думав про те, що воля творить з людьми дивні дива. За роки свого старостування Глинський не раз переконувався, що варто було чоловікові років зо два побродити по Дніпрових плавнях — як з нього вилітали хлопські звички. Тепер він, повертаючись з козакування, уже не згинався ні перед ким — ні перед заможнішими односельцями, ні перед старшиною, ні навіть перед ним, князем Глинським.
Так, тут гуртувалися вже інші люди — вільні, незалежні, з відкритою душею і обличчям. Тепер вони були певні того, що не старости їм потрібні, а навпаки — вони потрібні старостам. Бо як не буде їх, дніпровських козаків, то татарські орди затоплять і черкаську землю, і канівську, і Київ.
І тим паче тішило те, що всі вони, не змовляючись, визнали його своїм зверхником. Не за княже звання, а за те, що відав про всі татарські хитрощі і вмів брати гору над ними. Навіть ватаг Вирвизуб — і той при першій зустрічі зітхнув так, ніби нарешті скинув з своїх плечей неймовірний тягар.
— Бери, князю, віжки, і сам Бог велів тобі перти цього воза далі, — сказав він. — А я попрошу Чортория, щоб навчив як слід триматися на воді. Це ж сором який — жити біля Дніпра і не вміти плавати!
Так, князь Глинський почувався у цьому гамірливому, незалежному товаристві майже своїм. Проте інколи ловив себе на думці, ніби потрапив у інший світ.
Під Черкасами усе було просто й зрозуміло. Ледь доносила розвідка, що татари з’явилися на овиді, як він скликав своїх відчайдухів і кидався на зайд. Але що робити тут, де татари і з боків, і зі спини, і спереду…
Втім, спереду було щось набагато грізніше, ніж татари — фортеця, за якою усе небо застив привид могутньої і мстивої Порти. Як зізнався якось воєвода київський, він волів би за краще голіруч схопитися з ведмедем, аніж бодай якимось чином зачепити Порту. І справа не лише в Порті, а й у великому князеві Литовському, що закликав старостів порубіжних з татарами земель тільки до оборони.
Його теж можна було зрозуміти. Із заходу на князівство Литовське тисли войовничі тевтони, зі сходу непокоїли князі московські, — тож не дивно, що великий князь не бажав заводити клятого ворога ще й на півдні. До того ж ворог той був на такому віддаленому порубіжжі, що нічого не вартувало вдавати, ніби його й справді не існує. У крайньому випадку можна було обійтися протестними листами з приводу татарських наскоків.
Пригадалася остання зустріч з воєводою київським Дмитром Путятичем. Воєвода ходив усе коло та навколо: мовляв, не хотілося б указувати найхоробрішому з князів руських, як йому поводитися з татарами. Проте там, — воєвода при цьому звів погляд до стелі, — хоч і схвалюють його героїчну боротьбу з кримцями, але вважають, що непогано було б якось примиритися з ними…
«Так, ми полишені самі на себе, — мислив князь Глинський, кидаючи погляд на безмежний і, на перший погляд, такий безлюдний степ. — Тільки самі себе мусимо захищати… Коли встоїмо — будемо жити, а ні — то й жити не варто…»