Радісний ґвалт здійнявся межи козаків. Три човни кинулися услід за галерою. Проте зупинив їх дужий голос Швайки:
— Спиніться! Розвертайте на Очаків!
Корабель усе ще віддалявся, коли козацькі човни з шурхотом зарилися носами в пісок. Близько сотні козаків вихопилися на причал і рвонули до фортечних мурів. На щастя, стіни від моря були значно нижчі, ніж від степу. Це й зрозуміло, адже турки навіть не гадали, що хтось може напасти на них з цього боку.
— Ставайте один одному на плечі! — звелів Швайка.
— Оце діло! — гукнув Грицик. — Ану, де ти, Демку!
Демко, який саме натягав на себе свою триголову маску, з розгону припав до стіни. Грицик білкою пробіг по ньому, вибрався нагору і щез по той бік. За Грициком по Демкові на стіну вихопився Швайка, а за ним Санько.
— Е, — поморщився Демко. — Поменше хвицайте копитами! І руку подайте!
Проте лізти на стіни йому не довелося. Зі скрипом прочинилися ворота, що вели на причал, і з них визирнуло збуджене Грицикове обличчя.
— Сюди, хлопці! — махнув він рукою. — Демку, ану, де твої голови!
— Та вже там, де треба! — у захваті ревонуло триголове чудовисько і, розмахуючи важенною довбнею, подалося до воріт. Обганяючи його, туди ж рвонула решта козаків. І вчасно — до воріт поспішали захисники фортеці. Проте, угледівши небачене страховисько, заклякли так, що їх якусь хвилину можна було брати голими руками.
— Не затримуйтесь! — лунав звіддалік голос Швайки. — Вперед, на стіни!
— Давай, Демку! — підштовхнув Манюню Чорторий. — Жени на стіни, а ми їх тут притримаємо.
— Молодці! — вигукнув Грицик, що на мить виринув біля них. У його правій руці виблискувала шабля, а в лівій — ніж. — Бігом, Демку, на стіну і тисни їх ліворуч! А ми з Пилипом вдаримо справа. Тільки ж реви дужче, а то харчиш, наче три дні не їв!
І Демко показав, на що він здатен. Турки, що стояли на стіні, озирнулися на нечуване в цих місцях ревисько.
— Рятуйте! — не втримався один з них. І було від чого — просто на нього дерлася якась почвара велетенського зросту — допіру як учорашній людиноведмідь. Але ще жахітливіша, бо на її плечах хижо вишкірялися аж три голови.
Вибравшись на стіну, почвара важко рушила уподовж стіни. Її величезна кована довбня зі свистом розтинала повітря, і при кожному замасі зі стіни валилося кілька захисників. У протилежний від Демка бік тисли на турків Грицик зі Швайкою. Вправно і затято рубався Пилип, проте ще вправніше бився молодий характерник. Його ноги миготіли в повітрі так само невпинно, як і шабля з кинджалом; його не лякала навіть найбільша юрба, бо схопитися врукопаш на стіні можна було тільки одному-двом, а решта мусила чекати своєї черги. Проте Грицик не давав такої можливості: не встигав турок упасти на землю, як Грицик блискавично виринав з-під нього і діставав уже наступного. Тож тим, що йшли слідом, залишалося хіба прикривати його зі спини.
А от козакам, які нападали зі степу, доводилося значно важче. Уже кілька десятків тіл непорушно застигли під стіною. Сам князь Глинський сидів на землі і скреготав зубами від болю та безсилля: хвилину тому турки вдруге відкинули його разом з драбиною від стіни.
Скидалося на те, що раптовий напад не вдався. Коли староста черкаський разом із сотнями козаків уперше кинувся на приступ, ні в кого не виникало сумніву, що хтось із них таки вихопиться на стіну і за ним негайно посунуть інші. Проте сонце піднялося вже досить високо, а на стінах не було ще жодного козака. І, мабуть, не скоро ще буде. Якщо буде взагалі. Тож доведеться або повертатися до плавнів, або переходити до тривалої облоги. А це було вкрай небезпечно. Будь-якої миті до Очакова могла надійти допомога. І тоді вже козакам довелося б непереливки.
Тривожився Глинський і за Швайку: чи зможе той вистояти проти військового корабля?
Коли дихання від важкого падіння відновилося, староста черкаський дістався до найближчого коня, із зусиллям видерся на нього і від’їхав трохи далі, аби одним поглядом охопити картину бойовиська.
Картина була невтішна.
Ліворуч вів на приступ своїх хлопців Вирвизуб, справа так само затято дерлися на стіни козаки Колотнечі. Проте стіни лишалися неприступні, і з них скалилися турки. Особливо старався той, що відштовхнув від стіни драбину з Глинським. Він то пронизливо свистів, то погрожував нападникам своєю кривою шаблею, то тицяв у них трьома, складеними в сороміцьку фігуру, пальцями.
Глинський аж зубами заскреготів з безсилої люті.
— Князю, — враз почув він за спиною. — Он поглянь туди, ліворуч. Чи то не Демко наш?