— Тільки не це! — вихопилося у Грицика. — Ви як собі хочете, а мені дорога туди…
Він махнув рукою услід галері і промовив:
— Або я наздожену її і визволю хлопців, або гріш мені ціна.
— Я з тобою, — відказав Санько.
— І я, і я, — полетіло між козаками.
— Дякую, друзі, — зворушеним голосом відказав Грицик. — То я пропоную таке. Хто хоче далі гнатися за турками, хай пересаджується у мій човен, а хто не хоче — нехай вертає назад.
Проте ніхто не ворухнувся. Натомість з сусіднього човна почулося:
— Не заводься, Грицьку. Не ти один такий хоробрий.
— Еге ж, — підтримали його з сусіднього човна, — не тобі одному кортить поганятися за турками. Краще теж звели ставити вітрила.
За якусь хвилину невеличкі полотнища стріпнулися над морем і човни рвонули вперед. Проте за кілька хвилин Ротько, що перебрався на ніс і пильно вдивлявся в імлу, сказав:
— Треба йти повільніше. Бачите, галера наче побільшала.
Атож, ворожий корабель знову виріс у розмірах. Довелося опустити вітрила і взятися за весла.
Тим часом хвиля меншала, накочувалася все повільніше і м’якше, доки, зрештою, цілком щезла. Тепер човни не пливли, а ніби ковзали по безмежній водяній гладіні. Лише місячний серпик стелив на ній ледь помітну навскісну доріжку, на іншому краю якої вгадувалися вітрила турецької галери.
— Тепер, мабуть, вона зупиниться аж у Синопі, — сказав Ротько.
— Як ти знаєш? — запитали з найближчого човна.
— Бо вони завжди там зупиняються. Це найближчий до наших берегів турецький порт.
— І скільки туди пливти?
— Та як тобі сказати… Коли так, як оце зараз, то ночі зо дві буде.
— Ого, — сказав один з козаків. — Це що, треба весь час сидіти? А в мене, хлопці, уже й зараз заболіло те місце, на якому я оце сидю.
— Потерпиш, — гигикнули з іншого човна. — А, знаєте, молодець наш Санько, що загадав на кожен човен принести барило з водою і трохи їдла.
— Ага, він начебто знав, що так буде.
— Звісно ж, знав. Бо характерник.
Санько відчув, як йому запашіли щоки. Добре, що при такому місяці цього не видно.
Ішли щільно, аби мати один одного на оці. Стиха, щоб не заснути, перекидалися словами. А за якийсь час стало помітно, що один з човнів хоча й повільно, проте відстає від інших.
— Ви що, заснули там? — стиха погукав Ротько. — Хочете самі серед моря лишитися?
— Та тут щось ніби причепилося до нас і не пускає, — почувся стривожений голос Чортория. — О, якийсь мотузок за кормою…
— Ану, тягни за нього, та й подивимося, що там таке! — звелів Грицик.
— Я вже здогадуюся, що ми витягнемо, — зітхнув Санько.
За кілька хвилин усі побачили оглядову діжечку підводного човна, що ледь виглядала з води.
— Слухай, Марку, — докірливо почав Грицик. — Я ж тобі загадував відв’язати його…
— То я й відв’язав, — розгублено відказав Чорторий. — Оцими ось руками…
— Отже, його знову хтось прив’язав, — здогадався Грицик. — Стривай, а чи не нашого бісеняти ця робота? Гей, Івасику, ти мене чуєш?
— Чую… — глухо пролунало з глибини човна. Стукнула ляда і над діжею з’явилася розкуйовджена Івасикова голова.
— Уже припливли? — сонним голосом запитав він. — А де ж галера?
— Яка галера? — вибухнув гнівом Грицик. — Я тебе що — просив пливти за нами?
— Ні, — чесно визнав Телесик. — Але ми з Масаром подумали…
— То ти що, й Масара з собою взяв?
— Ні, він сам напросився. Ми з ним подумали, що підводний човен може ще знадобитися. Коли ти захочеш побалакати з Хасаном, або щось йому передати. От ми й прив’язалися.
Один по одному козаки заходилися чухати потилиці. Якось воно негоже брати з собою дітей в таку непевну мандрівку.
— То що тепер робитимемо? — запитав Чорторий.
— Як що… — буркнув Грицик. — Відв’яжемо їх, і нехай повертаються додому самі.
— Ми не повернемось, — відказав Івасик. — Відв’яжете — усе одно попливемо слідом.
— Та куди ж ти попливеш, горенько моє! — вдарив об поли Грицик. — Ну гаразд, перебирайтеся до нас, нема чого вам бовтатися, як горошинам у бичачому міхурі.
— Ні, — відмовився Івасик. — Ми переберемося, а ви відріжете мотузок. А Марко ж у нього стільки праці вклав!
— То правда, — подав голос Чорторий. — Слухай, Грицю, може, нехай цей човен і далі пливе з нами? Бо ми хоч і відстаємо через нього, проте не так, аби зовсім загубитися…
Грицик подумав і розвів руками.
— Ну що з вами вдієш? — сказав він. — Тільки ж дивіться, розшукувати вас посеред моря не будемо.
Оскільки галера за час розмови щезла з овиду, довелося підняти вітрила. Незабаром з’ясувалося, що Чорторий мав рацію: його чайка хоча й відставала, проте не настільки, аби від неї відв’язувати підводного човна.