- Стійте! - заволав Грицик. - Зупиніться, ніяких татар нема!
На нього недовірливо озиралися. Все ж метушня потроху припинилася. А коли воронівці дізналися, в чому справа, - над селом здійнявся такий регіт, що його, мабуть, почув і пан Кобильський зі своїми челядниками.
Проте челядникам прислухатися було ніколи. Вони блискавкою промайнули повз ошелешених дідів-пастухів, ледь не розтоптали бугая Петрика, що приліг було відпочити - і розчинилися в канівецькому лісі.
А воронівці й досі трималися за животи. Дехто вже й сміятися не міг. Лежав під тином і тихенько стогнав.
- Дурні, чого гигикаєте? - раптом загукав дід Кібчик. - От повернеться пан, тоді зарегочете на кутні!
Сміх поволі ущух. Над Воронівкою запала розгублена мовчанка.
- А й справді, - сказав хтось. - Що ж тепер робити?
Дід Кібчик лише зітхнув.
- Там буде видно. А спочатку розберіть усе назад. Потім треба цих двох шибеників кудись заховати. Нехай пасуть худобу подалі від шляху, бо пан таких жартів не розуміє. І днів зо три нехай до села не повертаються.
- А ми як? - запитав Тодось Невмивака, який, теж прив’язаний до воза, стояв поруч з Демком.
Дід Кібчик зітхнув ще важче.
- Цього не скажу. Кожен хай чинить, як хоче.
- То я вже краще подамся козакувати, - сказав Тодось і звернувся до Демка, що повільно розтирав затерплі руки. - Підемо разом?
Демко поглянув на діда. Проте той мовчав.
- Та я…- нерішуче почав Дурна Сила. - Я б ого-го! Так діда шкода.
БУГАЙ ПЕТРИК
- Не бійся, Саньку! Він тільки з виду страшний. А насправді він добрий. Правда, Петрику, ти сьогодні добрий?
Петрик і сам ще не вирішив, яким йому сьогодні бути. То ж він низько схилив важку голову з могутніми рогами і спідлоба зиркнув на двоногу комаху, яку до нього щойно підвів маленький хазяїн. Так і не вирішивши, яким йому сьогодні бути, Петрик про всяк випадок копнув рогом землю і глухо заревів.
Двоногу комаху мов вітром здмухнуло.
- Та не бійся, кажу! Підходь ближче. І трави йому нарви. Петрик любить їсти траву з рук. Правда, Петрику?
Проте Санькові ноги відмовлялися рухатися. Легко Грицикові казати - підійди ближче! Вони з Петриком давно знайомі. А він, Санько, оце вперше в житті опинився перед такою горою рогів та м’язів. Правда, щось ніби підказувало Санькові, що йому цього бугая боятися не слід. Та насправді хтозна, що в цього Петрика зараз у голові. Може, захоче розправитися з ним, як ранньої весни розправився з двома вовками? Або з молодим туром, який місяць тому на своє лихо вигулькнув з лісу? Бідолаха і заревіти не встиг…
Коли б Санькові не довелося так нагально втікати з Воронівки, він би і на політ стріли не наблизився до цього страховиська. А так - діватися нікуди. Хто його знає, скільки ще доведеться тут бути…
Поволеньки, крок за кроком наближався Санько до грізного бугая. Нарешті той мотнув язиком і добрячий жмут трави опинився в його роті.
- Ну от, а ти боявся, - зауважив Грицик. - А тепер можеш ще нарвати. Тільки не дуже квапся, бо Петрик подумає, що ти втікаєш від нього.
Другий жмут Санько простяг уже без особливого остраху. А до третього жмутка Петрик рушив сам. Ремиґаючи, задер голову і підставив хлопцеві горлянку.
- Хоче, аби ти його почухав, - пояснив Грицик.
- Це йому подобається не менше, ніж трава.
Санько чухав Петрикову горлянку і дивувався, як оце він ще зовсім недавно боявся навіть наблизитися до цього лютого зовні звіра. А насправді - бач, аж очі заплющує від насолоди. Точнісінько як їхній Мурчик, коли його гладиш.
А Петрик теж дивувався. Вік нікого не любив, окрім своєї череди та малого хазяїна. Ну, корів - то звісно, чому. Бо він їхній ватаг. А ватаг має оберігати і любити своїх підлеглих. А маленький хазяїн завжди водить туди, де найсмачніша паша і найсолодша вода. І чухає його за вухом або під горлянкою. Та, виявляється, є ще одна істота, доторки якої такі ж приємні, як і хазяїнові.
«Дивина, та й годі», - подумав би Петрик, аби вмів думати. Але думати він не вмів. То ж вдоволено зітхнув і відвів голову убік, щоб новий приятель почухав ще й за вухами.
- Ти диви! - щиро здивувався Грицик. - Я й не думав, що він тебе так швидко прийме.
Було тепло і тихо. Так тихо, що здавалося, ніби окрім них та високого синього неба нічого в світі більше немає. Хіба що на горбі біля дороги бовваніла згорблена постать діда Миколи. Дід не зводив погляду з дороги, котра вела до маєтку пана Кобильського.
- Стежте за мною, - сказав він хлопцям ще зранку. - Коли за вами їхатимуть - я дам знати.
Спочатку друзі тільки те й робили, що позирали в бік діда Миколи. Та через деякий час їм знайшлося неабияке діло. Грицик притарабанив зі свого схрону надзвичайно цінні для кожного воронівського хлопця скарби: кілька справжніх татарських луків з сагайдаками, повними стріл, з півдесятка ножів і три шаблюки, теж татарські. Все це Грицик свого часу розшукав біля старого городища підстарости Сидірка.