- А вони й не знають, що це Швайка. Бо він часто вбирається у татарську одіж і вміє балакати по-татарському, як справжній татарин… - Грицик зітхнув. - А я ще не зовсім навчився балакати по-татарському. От якби до осені побув з дідом Миколою, то напевне б навчився. А потім пробрався б до татар і, коли всі захропуть, - шаблюкою - раз, раз! Оце вам за маму! Оце за тата!
Тепер вже зітхнув Санько.
- Я б теж хотів помститися їм за тата, - сказав він. - Але ж не знаю по-їхньому. Слухай, Грицику, може, ти мене хоча б трохи навчиш, га?
Грицик помовчав.
- Не така вже це й легка справа, - нарешті озвався він. - Проте коли ти просиш, то навчу. Для друга мені нічого не шкода.
- От спасибі! - вихопилося у Санька. - І тоді ми разом поїдемо у ту орду. Швайка один, а нас двоє було б, уявляєш? От здорово!
Схоже, Грицикові ці слова сподобалися неабияк.
- О! Ми тоді б з тобою… - почав він, проте одразу й замовк. - Слухай, за нами, здається, хтось пливе, - прошепотів він. - Ховаймося! І хлопці пірнули до нори, що була в копичці. Позад них почулося легке плюскотіння. Ніби хтось загрібав веслами. Затим пролунали голоси. Навіть не голоси, а тиха пісня:
- Замовкни! - раптом пролунав розгніваний голос. - І без тебе кішки на душі шкребуть.
- Та я що? - знітився той, хто співав. - Я ж нічого. Що люди співають, те й я.
- Люди, люди, - передражнив його власник розгніваного голосу. - Чхав я на твоїх людей!
- Та не смикайся ти, Митре, - озвався третій голос. - Наше діло маленьке. Що дадуть, те й повеземо. А звідкіля воно візьметься - то вже не наше діло.
З імли випірнуло два човни. На першому сиділо троє. Задній, порожній, був прив’язаний до першого.
- Дивіться, куди правите! - сердитим голосом сказав той, хто сидів на носі. - Он трохи на копицю не наскочили.
Санько і Грицик затамували подих. Як добре, що вони здогадалися натягати сіна та старої трави! А то зараз сиділи б перед чужинцями, мов пташенята на долоні.
Передній човен круто звернув убік.
- Ну й розвелося всілякої погані, - пробурчав той, хто сидів на веслах. - То тобі корч, то копиця. Проїхати вже ніде.
- Дядьку Митре, а що нам можуть накласти в човни? - запитав той, хто перед цим співав. - Тільки не сердьтеся, коли я щось не те запитав. Я ж оце уперше з вами.
- Поясни йому, куме, коли воно таке святе, - сказав задній. - А я тим часом трохи подрімаю.
- А що тут пояснювати? - відказав кум. - Роби, що велено, та й годі. Роби, поки голову не знесуть.
- Таке скажете, дядьку! Хто це нам голову знесе? Ми ж по панському наказу пливемо.
- От-от. А тут тобі панів нема. Тут козаки хазяйнують. А в них свої порядки.
- Які ж то свої?
- А такі. Коли спіймають на гарячому - не зважать, панський ти чи ні.
- То що, дядьку… Ми щось не те чинимо, га?
- А ти як думав? З добрими намірами вночі не скрадаються…
- А де ж інші?
- Подалися понад плавнями. Запопадуть якогось роззяву - і бувай здоров. А ми його здобич повеземо до пана.
Голоси все віддалялися, аж поки не розтанули у далині. Тільки тоді хлопці висунулися з нори.
- Якісь дивні люди, - сказав Санько. - А в мене так в носі засвербіло, що ледь не чхнув.
- Добре, що не чхнув, - спохмурнів Грицик. - Бо пішли б ми з тобою на дно раків годувати.
Санько мерзлякувато зіщулився.
- Еге ж, від таких треба, мабуть, триматися подалі, - сказав він. - Як ти гадаєш, Грицику, скоро буде Кам’яний острів?
Грицик пильно вдивився у темряву, що почала розсіюватись.
- Та повинен вже бути, - сказав нарешті. - Про те хто його зна - Кам’яний він чи якийсь інший. Треба б у когось запитати…
Добре було дідові Кібчикові радити воронівським козакам, щоб дісталися до Кам’яного острова, а там розшукали Байлемового Василя. А як того Василя розшукаєш, коли навіть ні у кого запитати?
НА ОБІЙСТІ РУДОГО МАЦИКА
Поволі світлішало. Легкий вітерець погнав за течією пасма рожевого туману. Треба було шукати сховок на день.
Хлопці підігнали плота до піщаної коси. Грицик першим вибрався на берег і довго вдивлявся у туманну далечінь.
- Нічого не розібрати, - нарешті сказав він. - Мабуть, Саньку, треба йти у плавні. Може, когось зустрінемо. А ні - подамося у степ. Я чув, що на впроти Кам’яного острова росте діброва. І там є дуб майже такий, як у нас Сторожовий.
Приховавши пліт від чужого ока, друзі поснідали і подалися у плавні. Проте цього дня їм не дуже щастило. Майже до обіду пробродили вони в очеретах, але натрапляли лише на боброві чи видрячі сліди. А людського так і не знайшли. Двічі Грицик рятував Санька з трясовини, один раз Санько врятував Грицика.