А за сина, бач, їй лячно. Санько на власні вуха чув, як мама казала про це сусідкам. Їй ввижається, що татари прийдуть тільки заради нього.
А він, Санько, не такий вже й малий. Йому взимку виповнилося дванадцять років. Тож якось сам себе оборонить. Шаблюкою володіє не гірше від інших хлопців (звісно, дерев’яною). І на коні, кажуть, непогано тримається. Тільки Грицик і може його обігнати.
А ще Санько вміє те, про що ніхто й не здогадується. Він уміє подумки віддавати накази й прохання.
«Шуліка!» - подумки вигукнув Санько, і в ту ж мить стривожено заквоктала квочка, а курчатка, мов пухнасті кульки, стрімголов покотилися до неї.
Та що там курчата! На тому тижні Санько подумки попрохав маму не шмагати його лозиною. Та краще б цього не робив, бо мама відкинула лозиняку і налупила його долонею. А рука в неї важка, краще б уже лозиною це зробила.
Про це Санькове вміння навіть Грицик не знав. Та якби й знав, то не повірив би. Подумаєш - приклалася долонею замість лозини! Та й з курчатами теж: навіщо їх лякати подумки, коли можна просто кишнути?
Ледь Санько згадав про Грицика, як з за тину з’явилася його нестрижена голова.
- Ти чому вдома сидиш? - запитав Грицик. - Хіба не знаєш, що наші йдуть козакувати?
- Козакувати?!
Санькові ноги самі собою метнулися до воріт, і відразу з сіней пролунав мамин голос:
- А куди це ти розігнався?
Крізь стіни вона бачить, чи що?
- Мамо, там же хлопці ідуть козакувати! - благально почав Санько. - Я ж тільки подивлюся - й назад! Ну, мамо…
- А курчата?
- Так вони… ти поки що вдома побудеш, еге ж? Шуліки ж побачать, що курчата не самі. А я шви ко, мамо…
- От же реп’ях, - зітхнула мати. - Ну, гаразд, можеш збігати. Тільки ж дивися, щоб я тебе вночі не шукала!…
Та Санько вже нічого не чув.
У Воронівці так повелося здавна: як тільки висівали в землю зерно, найметкіші хлопці збивалися у ватагу і йшли у дніпровські плавні полювати на звіра чи ловити рибу. Раніше це називалося здобичництвом. А тепер, хоча хлопці займаються все тим же, чомусь називається козакуванням. А чому саме - ніхто вже й не скаже.
Щоправда, Саньків далекий родич і сусіда сухорукий дід Кібчик інколи казав таке:
- По-татарському козак - це вільна людина, котрій і сам чорт не брат. Хоче - звіра полює, хоче - візьметься за шаблюку і йде на ногайця. А нинішні… - тут дід Кібчик презирливо спльовував на землю, - швидше від кози пішли. Обгризає геть усе в плавнях, а з очеретів і носа не висовує. Щоб, бува, якийсь татарин його не побачив.
Хто його знає, може, й мав рацію дід Кібчик. Бо козакував майже все своє життя. Кажуть, ніби аж до самого моря добирався. Таке хіба що одному козакові Швайці нині під силу. Проте того Швайку ніхто у Воронівці не бачив, а дід - ось він, поруч живе.
Про діда Санькові розповів Грицик. І взагалі, Санька інколи аж злість бере: це ж він - дідів родич, а якийсь Грицик про діда знав куди більше. І не тільки про діда, а геть про всіх.
У Воронівці переконані, що з Грицика ніколи не буде гарного пастуха. Бо все йому треба кудись бігти, щось розізнавати. І якби не страшний бугай Петрик, котрий слухається лише Грицика - нізащо б йому не бути пастушком.
- А як же череда? - запитав Санько, ледь встигаючи за товаришем. - Хто її пасе?
Та Грицикові не до череди. Від Санькового запитання він відмахнувся, як від надокучливої мухи:
- Та Петрик же сам і пасе… О! Бачиш - ще стоять. А я боявся, що вже запізнився.
Внизу, під зруйнованими валами старого городища звивалася річечка Іржавиця. Одразу за городищем вона вливалася в болото, розчинялася в ньому на десятки плес та протічків - і вже ген, аж на обрії, впадала в неозорі дніпровські плавні.
Зараз біля берега застигло кілька човнів плоскодонок. Біля човнів зібрався чималенький гурт воронівців. Посередині ніяково переминалися з ноги на ногу ті, хто намірявся цього року козакувати. Тут і Левко Заярний, колишній сільський пастух, і Лесь Одуд, у котрого волосся стирчить, як одудів гребінь, і Володко Кривопичко, якому колись кінь звернув щелепу набік, та так звернув, що нікому не вдалося вправити її назад. Тут і Тиміш Перепічка, мати якого випікає найсмачніші у Воронівці коржі, і Марко Кожушний, і ще кілька хлопців з далеких кутків, про яких Санько майже нічого не знає.
Грицик одразу ж пірнув у гурт, пробився до Левка і смикнув його за рукав.
- Левку, слухай… ти ж казав, що візьмеш і мене!
Левко винувато відвів погляд убік.
- Та то я не подумав. Ну, куди я тебе візьму такого малого?
Очі у Грицика наповнилися слізьми. Проте він не відступав.