«Бачив? Це той, що вганяє татарам добрячу швайку в одне місце!»
- Ото ж бо й воно, - сказав Тишкевич. - Тільки кажуть. А насправді зовсім не так. То ж я й хочу вивести його на чисту воду.
- А де ж він зараз?
- Здається, десь неподалік, у плавнях. Вивідує, мабуть, скільки людей козакує і де саме. А потім усе видасть степнякам.
Проте Демко Дурна Сила виявився трохи метикуватішим, аніж гадав Тишкевич.
- Чому ж тоді ви опинилися тут, а не в плавнях? - поцікавився він. - І шапка на вас якась не наша.
- Молодець, - похвалив його Тишкевич. - Одразу видно, яке в тебе око спостережливе. А опинився я тут тому, що повертаюся від татар.
Демкові перехопило подих:
- Від татар? - по хвилі перепитав він, не вірячи власним вухам.
- Саме так. Пан Кобильський послав мене з викупом за його людей. До речі, - Тишкевич націлив пальця на Демка, - за тебе він також дав викуп. І чималий, бо я йому підказав, що таких міцних та вірних хлопців, як ти, пошукати треба.
І хоч Демко ще до пуття й не знав, вірний він панові Кобильському чи ні, усе ж така похвала припала йому до душі.
- Ну, звісно… - зніяковіло промимрив він. - Але ж навіщо ви дали викуп за мене? Адже я, як бачите, сам утік.
- Та хіба ж ми знали, що ти у нас такий нетерплячий? - посміхнувся Тишкевич, проте його обличчя одразу набрало заклопотаного виразу і він запитав:
- То як же нам тепер бути?
- Ви про що? - не зрозумів Демко.
- Про те, що за свій викуп маєш заплатити.
- Та навіщо платити, коли я й так утік?
- Ні, парубче, так не годиться… Втік ти чи не втік, а за викуп треба панові платити. Чи, може, грошей катма?
- Та нема, - признався Демко. - Ні в діда немає, ні у родичів…
Тишкевич поплескав спохмурнілого хлопця по плечу.
- Не суши собі голови, - сказав він. - Я тобі допоможу. Тільки доведеться нам з тобою трохи затриматися у плавнях.
Демко відсторонився від Тишкевича.
- Я до діда хочу, - сказав він. - Дід, мабуть, переживає.
- Нікуди твій дід не дінеться. А плавні нам потрібні тому, що тут, - він погладив широкий пояс, - дещо є. То ж закупимо хутра у козаків і продамо їх у Маньківцях, Черкасах чи Переяславі. Частина виторгу - твоя. Тож за рік-другий зможеш сповна віддати панові свій борг. Ну то як - згода?
- Та я… - усе ще вагався Демко. - Мені б з дідом порадитися.
- Повернешся - тоді й порадишся. А залишатися, хлопче, треба. Бо не лише в багатстві слава. Треба, кажу тобі, вивести того татарського вивідника Швайку на чисту воду. То підеш зі мною, чи так і залишишся в степу?
- Та на біса мені цей степ! - вигукнув Демко. - Знаєте, як я тепер ненавиджу цю татарву з їхніми посіпаками?
Дурна Сила стис великого, мов кавун, кулака. Тишкевич подивився на нього і тихо порадів, що знайшов спільну мову з його власником.
А Демко знову зажурився.
- От тільки де взяти коней? - сказав він. - У степу без коня, самі знаєте…
- Можеш покластися на мене, - заспокоїв його Тишкевич. - Тут неподалік пасуться татарські табуни. То я в пастухів одного куплю для тебе. Гроші, кажу, ще є. А згодом віддаси.
- А це небезпечно?
- Ти про що?
- Ну… йти до тих пастухів… - схоже, Демкові зовсім не хотілося залишатися самому в степу навіть на коротку мить. - Вони ж можуть вас схопити.
- Навряд чи посміють. Ти десь тут заховаєшся, а я сам поїду. І не хвилюйся, я знаю, як з ними розмовляти… - Тишкевич показав якийсь блискучий круглячок. - Це охоронний знак. Мене чіпати не можна, бо я ж тут у справі викупу.
Повернувся Тишкевич набагато швидше, ніж Демко сподівався. За собою він вів на поводі двох коней.
- Навіщо нам двоє? - здивувався Демко. - У вас уже один є.
- Та я й сам це знаю, - посміхнувся Тишкевич. - То якого ти береш?
Демко вибрав низенького тлустого коника і потрюхикав слідом за Тишкевичем. На душі у нього було світло й легко. Незабаром він побачить діда свого і рідну Воронівку. От тільки непокоїли борги, в які він так несподівано вліз. Бо нікому ніколи не був винен, а тут зразу двом - панові Кобильському й Тишкевичу.
ПАСТУХ РАШИТ
- Терпи, Грицику, - прохрипів Швайка і облизав пересохлі вуста. - Терпи, козаче, отаманом будеш!
Швайка ніс на руках Санька. Після того, як Санько відвадив татарина, його ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків - і зупиняється, начебто прислухається до чогось. На запитання відповідав не до ладу, або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став і чоло увесь час гаряче.