Рашит промовчав. Він схилився над багаттям, сипнув до казанка ще якогось зілля і заходився його помішувати.
- Забув, - вибачальним голосом пояснив він Санькові, - вилікуй тебе незабаром…
І лише після цього повернувся до Швайки.
- І ще забув про погані два урус, - почав він. - Під’їхали поза учора один, а інший пішки у кущах заховався. Здоровий такий, справжній батир, ніякі кущ не сховає… Кінний показав знак Іслам-бека. А Іслам-бек мій хазяїн. Тоді взяв у мене два коні - і ф’ють!
- А куди вони подалися? - запитав Швайка.
Рашит махнув рукою у бік Дніпра.
- Потім приходив люди Іслам-бека, - продовжував він. - Сьогодні з сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: «Це не Швайка…» То між себе кажуть. А мені: «Ти нічого не чув, нікого не дивився». «А коні?» - кажу. Сміються: «Його теж не бачив». А як не бачив, коли один кінь взяли мої? Мої, а не Іслам-бека!
- Не журися, Рашите, - відказав Швайка і заспокійливо поклав руку на плече татаринові. - Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.
Рашит ствердно хитнув головою.
- Твоє слово - золотий слово, - сказав, він. - Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.
Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.
- Пий, - звелів Рашит. - Усе пий. Завтра будеш здоровий.
- А який на вид той, хто коней забрав? - запитав Швайка.
Видно, ті двоє не йшли йому з голови.
- Злий очі, - відказав Рашит. - Довгий кінський голова. І високий…
Він звівся на ноги.
- Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!
- Спасибі, брате, - відказав Швайка. - Сам Бог тебе послав.
Рашит показав у посмішці білі зубі.
- Мій Бог чи твій?
Вони міцно обнялися і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.
- Запам’ятайте, хлоп’ята, - нарешті звернувся він до друзів, - що й серед татарів теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд…
І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.
- Ти його давно знаєш? - поцікавився Грицик.
- Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.
- То ти і в полоні був?
- Був, бодай його не згадувати… - Швайка помовчав. - Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом немов брати.
За багаттям повисла мовчанка.
- Виходить, ти воронівський? - нарешті озвався Грицик.
Швайка відповів не одразу.
- Отам, внизу, розвалини знаєте? - запитав він. - То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.
- То ти син підстарости Сидірка? - здогадався Санько.
- Ага, - кивнув Швайка. - Ледь-що - я одразу до свого льоху. Рани зализувати.
- А ми ж… а ми гадали, що там вовкулаки завелися.
- Знаю, - посміхнувся Швайка. - Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.
- Ага! - скрикнув зненацька Грицик. - Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?
- Метикуватий, - похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.
- Поїдемо, мабуть, хлопці, - сказав він. - Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.
- Не звалюся, - запевнив його Санько. - Мені вже краще. - І вже, коли сидів на коні, стиха додав: - А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.
Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша.
- Тобі й це відомо, - сказав нарешті. - Ой, Саньку, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? - Подумав і додав: - Якщо тільки виростеш.
- Виросту, - пообіцяв Санько.
В ГОСТЯХ У ВИРВИЗУБА
Під ранок Швайка зупинився. Вдихнув на повні груди й сказав:
- Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!
Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.
З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові - зведена набакир смушкова шапка.
Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:
- Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!