- Я бачив шматок м’яса, - відказав Грицик, не задумуючись. - Він лежить у Пилиповій торбині на споді.
Швайка лапнув торбину і здивовано зойкнув:
- Та ти що - теж ворожбит?
- Ні. Я просто бачив, як ти його туди поклав.
Швайка від реготу захитався, як билинка на вітрі.
- Ну, Грицику, ну, чародій! А я було вже таке подумав!
- Тихіше, - зупинив його дід Кудьма. І він, і Барвінок ніби прислухувалися до чогось. - Чужі вуха є не тільки в степу.
- Та хто тут може бути, діду? - усе ще сміючись, заперечив Швайка.
- Отак роззяви і гинуть, - зітхнув дід Кудьма. Затим він щось шепнув Барвінкові, і той безшелесно щез у кущах.
- Куди це ви його послали? - здивувався Швайка.
Дід Кудьма застережливо підняв руку. За якусь хвилину до них долинув швидкий цокіт кінських копит. Стукіт віддалявся у бік Воронівки.
Швайка миттю схопився на ноги і вихопив шаблю.
- Хто б це міг бути? - запитав він.
- Тобі Санько про це вже сказав, - пояснив дід Кудьма.
Швайка вражено застиг.
- Що-о? Це був Тишкевич? І ви, діду, мовчали?
- А коли б і сказав - ти що, доженеш його пішим?
При цих словах Швайка трохи охолов.
- Ну гаразд, - сказав він. - Та я все одно знайду його. Хоч на краю землі. Нам разом на світі не жити.
Дід Кудьма в задумі погладив бороду.
- Встигнеш ще з козами на торг. І запам’ятай одне: шукай його де завгодно, але тут щоб з нього жодна волосина не впала.
Пилип хотів було заперечити, проте дід Кудьма зупинив його. Сказав:
- Він - челядник пана Кобильського. А той за своїх челядників половину Воронівки зведе зі світу. Навіщо ж людям страждати через це, га?
- Тоді я подамся до пана Кобильського і все розкажу йому про того запроданця.
- Стривай, стривай… А хто бачив, як він запродавався?
- Я бачив. І хлопці.
- Еге ж, ми бачили, - втрутився Грицик у розмову дорослих.
- Хе-хе, - стомлено сказав дід Кудьма. - Нічого ви не розумієте. Для пана Кобильського Тишкевич набагато важливіший, ніж усі ми разом узяті. Не буде він ставати на прю з татарами. Навпаки, він сам не проти у злуку з ними увійти. А Тишкевич у цій справі - його права рука.
- Тоді я подамся до переяславського старости, - не здавався Швайка.
- Податися, звісно, можна, - згодився дід Кудьма. - Але ворон воронові навряд чи видзьобає око. А от ти можеш накласти головою.
Швайка довго мовчав.
- Страшні речі ви розказуєте, діду, - нарешті подав він голос. - Де ж тоді правда на світі, кому вірити?
- Собі, - відказав дід Кудьма. - Ніхто тебе не оборонить від тої сарани. Сам маєш боронитися. Зі своїм товариством. Ну, годі про це. Бачу, хлопці ледь тримаються на ногах. А до цього… г-мм, вовкулацького гнізда, - тут Грицикові здалося, ніби дід Кудьма посміхнувся, - вам ще йти та йти. Взяв би я вас до себе, та в такий час навіть сам боюся ходити по цих шелюгах.
- І все ж якось воно не так виходить, - в задумі промовив Швайка. - От ви, діду, заборонили мені полювати під Воронівкою на Тишкевича, а самі наслали на нього вовків. Що ви на це?
- А вовки і є вовки. Що з них візьмеш? - відказав дід Кудьма. - І люди за їхні дії не відповідають. А от за твої дії ще й як будуть відповідати…
Він хитнув головою і за кілька кроків, як обережний звір, зник в очеретах, що оточували трясовину. За хвилю до хлопців долинуло:
- Взавтра я вас сам розшукаю…
Коли хлопці зі Швайкою дісталися до руїн під Воронівкою, у селі вже співали півні. Санькові здалося, начебто поміж ними чути і голос їхнього Рудого.
«А мама спить собі і не знає, що я зовсім поруч, - подумав Санько. - От би подивитися, як вона там…»
Проте не можна йому зараз до Воронівки. І нема на те ради. Дід Кудьма заборонив їм навіть носа туди показувати.
Вовки Тишкевича не наздогнали. Вони не вміли лазити по деревах.
А перед тим було от що.
На тому місці, де на Тишкевича мав чекати Дурна Сила, нікого не було. Проте численні сліди кінських копит свідчили, що тут хтось був, і тривалий час. Може, Дурна Сила перебрався в інше місце і зараз ховається десь неподалік?
І Тишкевич заходився кружляти довкола місцини, де мав бути Демко. Хоча щось нашіптувало йому, що хутра, здобуті розбійництвом у плавнях, уже втрачені для нього, і краще повернутися до Канівців. І вже тоді, залагодивши справи з паном Кобильським, можна спокійно зайнятися пошуками Демка.
«Напевно цей дурний ґедзь подався до свого діда, - сердито міркував Тишкевич. - Ну, я ж йому…»
Зненацька легкий вітерець доніс до нього відгомін приглушеної розмови. Вона долинала звідтіля, де трясовина впритул підходила до крутого пагорба.