І хоч нелегко дається Санькові ця наука, однак дечого навчитися встиг. Навіть може читати окремі слова. Але ж це так нудно!
Дідо знову закашлявся. Кашляв довго, здавалося, аж горло йому от-от надірветься.
- Діду, давайте я вас полікую, - запропонував Санько.
- Дякую, хлопче, - в перервах між нападами кашлю відказав дід Кудьма. - Не треба на мене сили свої тратити. Якось вже перетерплю.
- Тоді я піч протоплю, - сказав Санько. - Щоб вам тепліше було.
Дід Кудьма проти цього не заперечував.
У віконце було видно, як на галяву вибігло трійко молодих вовків. У одного в зубах був заєць.
- Діду, а кому ви збираєтеся віддати Куцого? - запитав Санько, пораючись біля печі.
- Є один такий, - відказав дід. Здається, кашель у нього вже минав. - За нього Пилип просив.
Незабаром потеплішало, і Санько знову повернувся до своєї грамоти. Проте раз по раз позирав у віконце, за яким весело гасали вовки.
Дід Кудьма відкинув поли кожуха, поглянув на малого і посміхнувся.
- Що, не йде наука в голову? - запитав він.
- Не йде, - зітхнувши, згодився Санько.
- То прогуляйся трохи. Тільки ненадовго.
Припрошувати Санька не довелося.
Він вибрався надвір і примружився. Опісля печерних напівсутінків було так біло, що аж очам боліло. Довкола схилялися поодинокі сосни та кострубаті вільхи.
Санько піднявся на пагорб і роззирнувся. Як завжди, ніде нікого. І не дивно - стороння людина сюди навіть у найлютіші морози не добереться. Один лише дідо знають, якими стежками ходити. Та ще він, Санько. Ото коли взяти напрямок до тієї он купини очерету, затим через п’ятдесят кроків повернути різко праворуч, а потім звернути у бік Лящівки і через сотню кроків узяти ще праворуч, то можна дістатися ледь помітної стежки, що веде до Глухих печер. Там, у землянках, мешкають зараз майбутні господарі молодих вовчиків.
А коли покружляти довкола он тих промоїн, то можна вийти на сухе, а там уже й рукою подати до Сторожового дуба, за яким маячить Воронівка…
Санько зітхнув. Так близько жити від свого села - і за увесь час жодного разу там не побувати! Що правда, якось він нишком від діда вирішив туди пробратися. А щоб не було сумно, узяв з собою Барвінка, що саме прибіг з повідомленням від Швайки. І вже під самим селом їх побачила Варка Микитина. Чи то спочатку побачила Барвінка, а тоді вже вгледіла Санькову постать, чи навпаки, - проте заверещала на увесь ліс і дала такого драла, що й сніг за нею не встигав осідати. Спочатку Санько лише дивився їй услід і дивувався, чого вона так репетує. Тоді здогадався, що Варка, мабуть, прийняла його за вовкулаку. Ще б пак - якби Санько нічого не знав про діда Кудьму та його прудких вовчиків, - либонь, подумав би те ж саме.
… Щось кинулося на хлопця ззаду, повалило носом у сніг. А коли Санько протер запорошені очі, над ним стояло трійко молодих вовків.
- Тю на вас, - сказав Санько. - Хіба можна втрьох на одного?
Вовчики радо замахали хвостами. Вони були іншої думки.
Діда Кудьму вони шанували і навіть трохи побоювалися, а от Санько був для них такою ж істотою, як і вони самі, дарма що двоногою. То ж не встиг хлопець звестися на коліна, як Лиско й Бровко вчепилися гострими зубами в Саньків кожушок і потягли його у бік Воронівки. Тієї ж миті Куций прихопив міцними щелепами хлопцеву ногу - либонь, вважав, що їхньому малому господареві приємніше буде прогулятися у протилежний бік, до Лящівки.
- А, от ви які! - вигукнув Санько і сипонув снігом у очі Бровкові. Той облишив Санька і заходився смішно терти лапою свій писок. Бровко чомусь боявся снігової пилюки. Потім голосно чхнув і кинувся на Куцого.
А Санько зчепився з Лиском, якого пам’ятав ще малим неоковирним вовченятком. Проте зараз Лиска було не так просто побороти. А що буде, коли він виросте і стане справжнім вовком? Тоді, мабуть, і сам Барвінок не дасть йому ради.
Лиско то кружляв навколо хлопця, то відскакував назад, то, мов стріла, кидався йому на шию. Мабуть, уявляв, що перед ним клятий татарин. Біля горла люто клацав щелепами і знову блискавично відстрибував убік.
Нарешті Санькові вдалося схопити меткого вовка і повалити його на землю.