- Ага, впіймався! - зарепетував Санько, налігши всім тілом на Лиска. - Будеш тепер кусатися?
Захеканий Лиско якийсь час лежав, висолопивши язика. Тоді крутнувся в’юном і вивільнився з Санькових обіймів. Скочив на ноги - і раптом насторожився. І тут же радісно заскавулів, як мале цуценя.
Санько озирнувся. Сніговою пустелею у їхній бік чвалом котив величезний вовчисько.
- Діду! - зарепетував Санько. - Барвінок з’явився!
Барвінок з льоту лизнув Санька в щоку, тоді поглянув на вовчиків і, своєю чергою, радо замахав хвостом. Під правим вухом у Барвінка причепився маленький жмут торішніх реп’яшків. Санько вже знав, що всередині того жмута є вузенька полотняна смужка з вісткою від Швайки. Проте коли хлопець простяг руку до Барвінкової шиї, той відійшов убік. Певно, Швайка наказав, аби Барвінок передав повідомлення лише дідові Кудьмі.
- Діду! - знову заволав Санько. - Він мені не дається. Він хоче бачити тільки вас!
З землянки визирнув дід Кудьма. В руці він тримав шмат в’яленого м’яса.
- Молодець, гарно служиш, - сказав дідо Барвінкові і кинув йому м’ясо. Тоді виплутав із його шерсті жмут реп’яшків, видобув з нього стрічку й почав читати.
Санько заздрісно дивився на діда. От хто добре вмів читати! Лише гляне дідо на стрічку - і все вже йому відомо. А Санькові треба чи не півдня, аби щось розібрати.
- Що там, діду? - не втримався Санько. - Де Швайка з Грициком? Що з ними?
Дід Кудьма подав йому стрічку й сказав:
- Сам читай, коли грамотний.
І повернувся до землянки. А Санько заходився ворушити вустами:
- Ти, а, ти, а… тата…
Сонце ще не звернуло й з обіду, як Санько прочитав усе, що було написано на стрічці:
«Татари відійшли у степ. Кам’яниця наша. Приходьте до печер».
- Діду, я вже прочитав! - заволав Санько. - Швайка прибув до печер! То ми як - підемо туди, га? - Проте згадавши, що дідо занедужав, уже тихіше додав: - Чи, може, краще покликати його сюди?
Та дід Кудьма, вже одягнений, стояв на порозі землянки.
- Нічого з нами не буде, коли самі прогуляємось. Та й сніговиця, бач, розгулюється.
Взимку дідо вирушав у дорогу лише тоді, коли здіймалася хуртовина. Бо мало що може бути - раптом якомусь шибайголові заманеться податися до Вовкулацького кута, і він натрапить на людські сліди? А потім, хай Бог милує, і інших за собою приведе. А цього дідо дуже не хотів. Не тому, що думав про свою безпеку, а тому, що приймає від таких, як Швайка, важливі повідомлення і передає їх кудись далі. А новини ці дідо вважає важливішими за власне життя.
- Що з мене взяти? - казав дідо. - Нічого. А от коли наші вісті не дійдуть, куди треба, - тоді можуть загинути тисячі невинних.
А ще дідо про всяк випадок вичинив своє взуття так, що за ним залишалися ведмежі сліди. І Санькові таке ж взуття зробив.
Проте все одно, вирушав у дорогу лиш тоді, коли здіймалася хуртовина.
ГЛУХІ ПЕЧЕРИ
Барвінок описував довкруж широкі кола. За ним хвостиком бігли молоді вовчики. Час від часу хтось із них тихенько скавулів - сніговиця била їм просто в писки. Проте варто було дідові Кудьмі поглянути на них, як ті змовкали і починали винувато махати своїми розкішними хвостами-поліняками. А потім знову заходилися тихенько скавуліти. Що пор биш - зовсім ще малята, хоча й вимахали вже на дорослих вовків.
Помалу вони почали відставати від Барвінка і приєднувалися до Санька. З ним було звичніше. Можна й погратися дорогою. А коли граєшся - ніяка завірюха не лякає.
Завірюха шаленіла недовго. Не встиг дід Кудьма відійти від своєї землянки за версту, як вона почала вщухати.
Коли б якийсь подорожній забрів у цю пустельну місцину, він угледів би ведмежі сліди впереміж з вовчими, що простяглися удалеч через рідкі очерети. Ось, схоже, мале ведмежатко побачило щось цікаве на цій кривобокій сосні, бо, судячи зі слідів, довгенько тупцювало довкола неї. А тут, здається, цьому маленькому ведмежаткові не пощастило - на нього напали вовки. Ич, як беркицьнулося, бідне. А дорослий ведмідь повівся якось дивно, зовсім не по-ведмежому. Замість кинутися маляті на допомогу, лише зупинився на мить (мабуть, глянув, що робиться) і почимчикував собі далі. Схоже, він був переконаний, що його синок чи донька самі дадуть собі раду.
І коли вірити слідам, то так воно й сталося. Ич, як кинулися вовчики урозтіч!
І все було б зрозуміло допитливому подорожньому. От лише одного не зміг би він утямити. Все тут є: і хижі звірі, і гонитва, і боротьба. А де гонитва з боротьбою - там повинна пролитися й чиясь кров. Проте крові не було. Навпаки - з оцих ось слідів видно, що мале ведмежатко і вовчики зіп’ялися на задні ноги. Схоже, ніби заходилися обійматися, мов старі приятелі, що бозна скільки не бачилися.