- Е-е, Остапе, не так воно швидко робиться, - засміявся господар Бровка, переяславець Калі берда. - Дідо Кудьма будь кому своїх сірячків не дарують.
Тим часом дід Кудьма закінчив поратися біля по раненого і підсів до столу. Уважно оглянув Остапа й сказав:
- З-за порогів, значить, прибився. Що ж там не сиділося?
- Звідкіля ви знаєте, що я з за порогів? - здиву вався Остап.
- Е-е, чоловіче добрий, - втрутився канівський Свирид. - Дід Кудьма все знають. І звідкіля ти взявся, і коли народився, і що в тебе на думці.
Остап знітився.
- Та я, власне, про це вже знаю, - сказав він. - Мені Швайка, ого, скільки про вас розповідав! Тільки незвично якось…
- То хочеш і собі мати вовчика? - запитав дід Кудьма.
- Еге ж, діду! Ото, як побачив Швайкового Барвінка у роботі - то ні їсти, ні пити не можу. Дуже нам такий помічник потрібен. Ви навіть не уявляєте, як потрібен!
- Чому ж не уявляю, - заперечив дід Кудьма. - Уявляю.
Він озирнувся на Санька і наказав:
- Приведи-но Куцого.
Куций зупинився на порозі і обвів присутніх сторожким поглядом. Він уперше бачив стількох двоногих одразу.
- Коли подобається, можеш узяти його собі, - сказав дід Кудьма Остапові.
Остапа немов змело з-за столу. У два швидких кроки перетнув він приміщення, присів перед Куцим і заніс над ним долоню, збираючись погладити вовчика. Шерсть у Куцого стала дибки, він відсахнувся і показав гострі зуби. Проте варто було дідові Кудьмі кахикнути, як Куций одразу ж заспокоївся.
- Це Остап, твій господар, - сказав Куцому дід. - Слухайся Остапа!
Куций перевів погляд з діда на Остапа і якийсь час пильно розглядав нащадка старокняжого дружинника. Тоді тицьнувся писком у широку долоню.
- Визнав! - радісно загорланив Остап. - Визнав мене Куций! Ну, діду, беріть за нього все, що хочете. Коня не пожалію!
Дід Кудьма посміхнувся.
- Кінь тобі самому знадобиться, - сказав він.
Нараз завіса хитнулася і до приміщення ввійшов Грицик. В одній його руці був клунок, іншу він тримав за спиною.
- Це, Саньку, тобі, - сказав він і простяг клунок товаришеві. - Від діда Кібчика і всіх наших.
Санько розгорнув клунок, і в нього завмерло серце. У клунку були кожушок, чоботи і смушева шапка.
- Це все моє? - затинаючись, прошепотів він.
- Ні, не все, - відказав Грицик. - Візьми ще й це…
І він подав Санькові справжню шаблю в піхвах.
БИТВА НА КАМ’ЯНИЦІ
Санько навіть не завважив, як на ньому опинилися чобітки та кожушок.
Швайка оглянув його з усіх боків і вдоволено усміхнувся:
- А що? Гарно. Вміє дід Кібчик шити, нічого не скажеш.
Гарно то воно гарно. Та хіба роздивишся, що на тобі, в такій темряві? То ж Санько з Грициком хутенько вислизнули надвір.
Насамперед хлопці стали розглядати чобітки. Диво, а не чобітки! Таких у їхньому селі ніхто не мав. А що вже казати про кожушок! Санько і в дорослих такого не бачив. Кращий навіть, аніж у Грицика. Бо в того кожушок уже засмальцювався на рукавах, і одна пола була трохи надрізана.
- Де це ти його так розірвав? - поцікавився Санько.
- З татарином на шаблях бився, - відказав Грицик.
У Санька перехопило подих.
- Як - зі справжнім?
- Еге ж. Тільки з малим. З сином того Рашита, пам’ятаєш?
- Але ж Рашит ніби товариш Швайці…
- Та ми ж не навсправжки билися. Просто змагалися на дорослих шаблях. Я, Саньку, майже місяць прожив у Рашита. Вчився їхньої мови, доки Пилип ходив до Криму.
Санько заздрісно зітхнув. Ет, уміють же якось влаштовуватися люди! Он Грицик, як свій, живе у татарській сім’ї, Швайка до Криму ходить… І тільки він, Санько, нидіє у Вовкулацькому куті, як болотяний сич.
- Ану, покажи, яка в тебе шабля, - зажадав Грицик і видобув з піхов свою. Шаблі у них виявилися майже однаковісінькими. Щоправда, трішечки заважкі, та то нічого. Головне - справжні майже козацькі шаблюки, а не вирізані з дерева!
- А ти битися на справжніх шаблях умієш? - запитав Грицик.
- Вмію, - відказав Санько. - Дідо Кудьма навчив. Він колись, знаєш, яким козаком був?
- Був та загув, - зневажливо пхекнув Грицик. - Куди йому до Швайки чи Вирвизуба!
І тут же злякано озирнувся на замасковані двері. Хоча й не видко було діда Кудьми, проте, кажуть, він усе знає і все чує. Тільки б не почув цих Грицикових слів!
- Ану, захищайся! - гукнув Санько.
Задзеленчали шаблі. Барвінок знудьговано відійшов убік. Йому чомусь не подобалися ці змагання між своїми. Зате Бровко з Лиском виявилися справжніми поціновувачами шабельного двобою. Мабуть, тому, що вперше його бачили.