Проте й грудень уже минув, і січень крижаним холодом дмухнув на землю - а татарів не було видно. Лише в середині січня звідкілясь із-за дніпровських порогів до Кам’яниці пробився нащадок великокняжого дружинника Остап Коцюба з трьома десятками своїх хлопців. І тоді з’ясувалося, що татарам хоч і муляла Кам’яниця, як порохня в оці, однак Остап зі своїми козаками, що розташувалися в дніпрових плавнях майже навпроти Перекопу, непокоїв їх куди більше. То ж тисячі ординців навалилися на дві Остапові сотні і, зрештою, витиснули їх з плавнів. Півтори сотні втратив Остап Коцюба, але татарів полягло чи не вп’ятеро більше.
- Тепер наша черга, - сказав дід Кібчик, і Вирвизуб наказав сторожі потроїти пильність. Швайці він нічого не наказував, бо той і так тижнями блукав невідомо де. Швайка стежив за переміщенням орди лише одному йому відомими способами.
І все ж ледь не проґавив появу ординців.
- Якби не оцей ось Грицик, - сказав він і пригорнув хлопця до себе, - то захопили б нас татари, як ластів’яток у гнізді.
- Це ж чому? - звів брови дід Кудьма. - А Барвінок де був?
- Він поранив лапу, тож я дав йому трохи перепочити. А сам перейшов на маяки.
- Але ж це небезпечно, - зітхнув рудий Свирид. - Маяк у нічийному степу і маяк у степу татарському - то різні речі.
- Нічого, якось викручуємось, - посміхнувся Швайка. - Отож дав я знати Грицикові, що вертаю до Дніпра, і поїхав собі. Був переконаний, що татари знаходяться не менше, ніж за півтора переходи до Кам’яниці. Так маяки показували. А вони, виявляється, без перепочинку гнали до Кам’яниці. Та я цього, кажу, не врахував. Аж біля самих плавнів чую: хтось мене наздоганяє. Озираюся - Грицик. А далі… То як воно далі було, хлопче?
- Та як… - знітився від загальної уваги Грицик. - Я побув ще трохи на могилі і збирався вже вертати до шатра…
- Ти у Рашита жив? - запитав Каліберда.
- Еге ж, у нього. Вже почав сходити, аж дивлюся - з боку Шафира мигнуло. Я кинувся назад і замаякував Пилипові. А потім думаю: а що, коли він не побачить? Він же казав, що збирається до Дніпра…
- А таки не бачив, - визнав Швайка.
- То ж я скочив на коня і подався навздогін, - закінчив Грицик.
- Спаси тебе Бог, братику, - сказав Швайка. - Все ж таки ми встигли підняти хлопців і перебрати ся до Кам’яниці. Ледь видерлися по линві нагору - аж перед нею геть все зачорніло від ординця.
Швайка замовк і потягся до кухля з водою.
- А далі що було? - почулося з лавки, де лежав хворий Лимар. Ніхто й не завважив, що він давно перестав стогнати.
Швайка ковтнув води, поставив кухля на стіл.
- А далі вже нецікаво. Татари билися не стільки з нами, скільки з тим, що вигадав дід Кібчик. Якби не він, то, мабуть, і нас би витурили з плавнів, як ото Остапа з товаришами.
- Ти не перестрибуй, - нагадав дід Кудьма.
- А що там перестрибувати? - знизав плечима Швайка. - Спішилися ординці і кинулися на Кам’яницю. Біжать - а вибігти не можуть. Стали рачки, побігли на чотирьох - те ж саме. А ми їх б’ємо, як куріпок. Тоді вони почали вирубувати сходинки. Трохи помогло, але не те, щоб дуже. Бо варто послизнутися одному - як умить зчинялася з них така купа, що в нас трохи животи не лускали від реготу.
- І довго вони так бігли? - поцікавився Каліберда.
- Майже до полудня. А потім ми взялися за каміння, то вони знову опинилися там, звідкіля й починали. Так що сміхота одна, а не битва. Ми й не зчулися, як сонце зайшло.
- А вночі вони не пробували видертися? - запитав Свирид.
- Звісно, пробували. Тільки нічого в них не вийшло, бо ми знову полили схили водою. А мороз такий був, що вода замерзала, ледь торкнувшись землі. То ж вони ще трохи поковзалися та й пішли спати.
- Та яке там спання! - перепинив Швайку Остап і звернувся до діда: - Ваші вовчики підкралися до табунів і вчинили там такий переполох, що ординці до ранку ловили своїх коней.
- Не тільки вовчики, - уточнив Пилип. - Твої хлопці, та й наші, що в яругах залишилися, теж своїх рук доклали. Зі спини на татар наскакували, чистісінько як хорти на ведмедя.
- І скільки ж ви так воювали? - запитав дід Кудьма.
- Недовго, два дні усього. Коні в них геть охляли, бо дід Кібчик усю траву довкола випалив. Так, що назва одна була, а не битва.
- Не прибіднюйся, - урвав його Остап. - Ми ж бачили, що на другий день татари дісталися майже до вершини. У мене аж серце завмерло. Ну, думаю, пропали братчики…
- Було й таке, - згодився Шайка. - Бо що ж то за битва, коли і шаблю з піхов не витягнув? Пробилися вони в одному місці, то Манюня їх так пригостив, що вони, мабуть, і досі згадують. Вивернув на їхні голови ледь не півгори.