- Манюня - це хто? - запитав дід Кудьма.
- Демко Дурна Сила, - пояснив Пилип. - Дідів онук. Так його братчики перехрестили.
- Молодець, - сказав дід Кудьма. - І ви теж молодці. Хай там як, але добру справу зробили. І ти, і Вирвизуб, і Остап…
- Ет, які там молодці, - заперечив Остап. - Ну, поклали кілька сотень татар - та й по всьому. Їх же все одно менше не стало.
- Не кажи, - зупинив його дід Кудьма. - Раніше татарам давали відсіч біля свого дому. Та й то не завжди. А тепер дали відкоша у його ж таки, татарському, степу.
- От-от, - підтримав Швайка діда Кудьму. - І дід Кібчик таке балака. А ще, знаєте, що він каже? Це, каже, тільки початок. Після цього всі відчайдухи зі всієї України до плавнів дніпрових підуть.
- Чому саме до дніпрових? - не згодився переяславець Каліберда. - Можна б зібратися біля Сули чи Удаю. І до домівки близько, і коли що - ліс поряд.
- Не те кажеш, - зупинив його Швайка. - Ти чекатимеш його біля Удаю, а він Трубіж пограбує. Таки правду каже Остап, що найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму - ти його шилом у бік!
- Швайкою, - уточнив Свирид. - Здоровецькою такою, щоб аж підстрибнув.
- Нехай швайкою, - згодився Пилип. - Головне, що він тоді менше облизуватиметься на Україну. Бо не до неї вже буде йому.
- Є там такі місця, - мрійливо сказав Остап. - За порогами. І скелясті, і які завгодно. І плавні там ще глухіші, ніж у вас. І ліс є. Зробити засіки, отаборитися десь на острові - і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов. А це не так просто.
- Звісно, непросто, - згодився Швайка. - Але на те і розходяться нині наші братчики по всій Україні. Розкажуть, як били татарина у його ж степу, - може, й згодиться хто прийти підсобити.
- Згодяться, - твердо мовив дід Кудьма. - Тепер прийдуть. Головне - початок є. Ет, скинути б мені років з тридцять!
ВТРАЧЕНА ЗБРОЯ
Остап Коцюба стояв, прихилившись до стовбура, і зосереджено розглядав полотняну стрічку.
- Ну як? - запитав захеканий Санько. - Гарно служить Куций?
Годину тому дід Кудьма заховав цю стрічку в реп’яховий жмут, причепив Куцому і наказав йому шукати хазяїна. А Санька послав слідом, щоб перевірив, який з Куцого шукач.
- Молодець, - похвалив Остап Куцого, складаючи стрічку. - Ледь до смерті не злякав.
- Це ж як?
- А так. Вийшов я надвір і роздивляюсь, що ж воно зробилося за ніч. Аж тут як штовхне мене щось ззаду під коліна! Я з несподіванки злетів у небо, повисів там трохи, аж дивлюся: та це ж Куций!
Звідкілясь випірнув Грицик. Поглянув на Остапа, відвів Санька убік. Тихо сказав:
- Мабуть, ми з Швайкою незабаром поїдемо звідсіля.
- Куди?
- А ти хіба не чув, про що дорослі говорили? Дід Кібчик усіх козаків розігнав, щоб розповіли про ту битву на Кам’яниці. Навіть Вирвизуба погнав.
- То він що - найголовніший у вас?
- Ні. Але його всі слухають. А коли до діла дійде, то більше слухають Вирвизуба.
Санько з заздрістю подивився на свого товариша. Гарно йому живеться: є кінь, Швайка поруч, їдь, куди заманеться…
А Грицик із заздрістю дивився на Санька. Щастить же людині! Поруч з дідом Кудьмою бути - таке не кожному дано. З його знайомих лише Швайка жив біля діда. Навіть Вирвизуб не удостоївся такої честі.
- Слухай, Саньку, а як тобі з дідом? - запитав він. - Не буває страшно?
- Та ні, - відказав Санько. - Він добрий. Навіть не лається. І всього вчить.
- То він тебе вже й чаклувати навчив? І по зорях гадати?
- Трохи навчив, - скромно зізнався Санько. - Але ще не всього. Мені ще треба багато вчитися.
- Слухай, Саньку, - раптом зашепотів Грицик. - А ти можеш всіх зачаклувати?
У його очах заграли бісики.
- Не знаю, - чесно визнав Санько. - Ще не пробував.
- То ти… - Грицик озирнувся, йому на очі втрапив Остап, що ніс цеберко з вівсом для свого коня. Слідом за Остапом підтюпцем трюхикав Куций. - А Остапа зможеш зачаклувати?
Санько з сумнівом поглянув на могутнього нащадка великокняжого дружинника. Це зовсім не те, що підстаркуватий миршавий татарин. Усе ж сказав:
- Спробую.
Тоді пильно втупився у широкоплечого козарлюгу. Вуста його щось шепотіли.
А Остап і не здогадувався, що його зачакловують. Він ішов і легенько відштовхував грайливого Куцого, що раз по раз заступав йому дорогу.
- Зачекай, друже. Спочатку діло треба зробити…
Нараз він відставив цеберко, упав на коліна і гавкнув по-собачому просто в пику Куцому: