- Гав! Гав гав!
З несподіванки Куций беркицьнувся на спину. А Остап на чотирьох підбіг до нього і загарчав:
- Гр-р-рр…
Остап нагадував величезного пса, що вирішив погратися з маленьким цуценятком. От лише забув, як це робиться. Тож замість того, щоб учепитися у вовчиків загривок, Остап чомусь почав вдавати бугая Петрика - катав бідолашного Куцого по снігу, наче обрубок колоди.
Грицик роззявив рота на те диво. Такого він ще зроду не бачив.
- Ну й дає! Це ти його вже зачаклував, так?
Санько кивнув. Він і сам не сподівався, що в нього так легко вийде.
А пособачений Остап усе жвавіше буцав не на жарт переляканого Куцого. То на бік його перевертав, то на живіт. І все загрозливіше гарчав:
- Гр-рр…
Нараз усе скінчилося. Остап востаннє буцнув вовчика і звівся на ноги. Куций негайно скористався з нагоди і шаснув за найближче дерево.
А Остап узяв цебро, озирнувся довкола й здивовано запитав:
- О! Який же це дурень витовк стільки снігу? Чи не ви, голуб’ята, тут бучу затіяли?
Грицик остовпів.
- Дядьку Остапе, ви що - нічого не пам’ятаєте?
- А що б то я мав пам’ятати? - поцікавився Остап, і вільною рукою заходився струшувати з себе сніг.
- То це ж ви самі його витовкли! Коли Куцого буцали.
- Я? Буцав Куцого? Ну, знаєш… - образився Остап. - Говори та не заговорюйся! І чого це ви, власне, поставали отут стовпцями і витрішки справляєте? Що, вперше мене побачили, чи роботи більше немає? Он гляньте на свої шаблі - вони у вас геть поіржавіли!
Потому презирливо чвиркнув у сніг та й подався з цебром до свого коня.
- Ну, Саньку, - тільки й спромігся Грицик на ці слова. - Невже ти й справді його зачаклував? Чи, може, йому самому заманулося?
- Як тобі сказати… - Санько й справді не міг підібрати слів, аби пояснити, як воно вийшло. - Я подумки попросив його погратися з Куцим.
- Ну й погрався!… Куций ледь не гигнув з переляку!
Санько поглянув на хмари, за якими ледь прозирало сонце, і заквапився:
- Мені вже час. Треба дідові помогти.
- Я тебе проведу, - напросився Грицик.
Дорогою він розповів, як йому жилося у пастуха Рашита. А жилося йому там непогано. Цілими днями випасали вони коней з Рашитовим сином Махмутом. Заодно вправлялися на шаблях і вчилися один у одного мови.
- Рашит казав сусідам, що купив мене на невільницькому ринку в Кафі.
- А зараз що він скаже?
- Що віддав мене своєму братові, який живе в Криму…
Грицик ішов, зосереджено дивлячись під ноги. Де-не-де з-під снігу виступала вода.
- Цього літа я, мабуть, знову подамся до Рашита. Швайка каже, що мені треба добряче вивчити їхню мову й звичаї. Я ж, Саньку, хочу бути таким вивідачем, як Швайка. А ще Рашит каже, що я дуже схожий на татарча…
Санько зміряв поглядом товариша з голови до п’ят. Щось ніби і є в ньому татарське. А може, то лише здається.
- Що, схожий? - запитав Грицик.
- Та ніби ні, - відказав Санько.
- Це тому, що я одягнений по-нашому, - пояснив Грицик. - А коли одягаюся по-їхньому, то Рашит каже, що я вилите татарча.
Санькові чомусь замуляло на душі. Довгими ночами він не раз мріяв, як разом з Грициком буде козакувати. Та, видно, не судилося. Він, мабуть, житиме так, як живе нині дідо Кудьма. Лікуватиме поранених та хворих, вчитиме вовків служити людям. І зрештою, стане відлюдником, як і дідо Кудьма…
Від таких думок Санько не втримався і тяжко зітхнув.
- Ти чого? - здивувався Грицик.
- Просто так, - ухилився від відповіді Санько.
Біля двох старих осик друзі зупинилися.
- Ану, давай ще на шаблюках! - вигукнув Грицик.
Вони завжди тут змагалися. Бо при дорослих козаках змагатися нецікаво. Тільки й чуєш:
- Не так, Грицику, руку тримаєш! А ти, Саньку, пом’якшуй удар. Та не так! Ану, ще раз!
А тут, без глядачів, можна змагатися як завгодно.
- Я - козак Швайка! - вигукнув Грицик і його шабля засвистіла в повітрі. - Ну, татарчуку, начувайся!
- А я молодий козак Кудьма! - вигукнув Санько і теж схопився за шаблю. - Не буде тобі, бусурмане, пощади!
Як же гарно видзвонювали в повітрі шаблі! Як завзято зійшлися на герці бійці! Білка, що зопалу визирнула з дупла, перелякано чкурнула аж на самісінький вершечок. Заєць, що звівся на задні лапи біля куща калини, чкурнув так, що за ним аж закуріло. Проте безвусі лицарі нічого не помічали.
- А, клятий ногайцю, ти ось так? - вигукував Грицик. - То на тобі!
- Щоб козак Кудьма відступав? Не бути цьому ніколи! - волав Санько і раз за разом викрешував жмути іскор з Грицикової шаблі.